Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]
- Автор: Ешкилев Владимир Львович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6885-9
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]». Краткое содержание книги:
Події в романі «Імператор повені» відбуваються на сім століть пізніше. Богиня Карна (мати Богомола) не полишає у спокої наш світ. Герой роману несподівано для себе стає обраним воїном, якому судилося протистояти древній і могутній Викрадачці Немовлят. Автор з тонкою іронією змальовує мандри героя світами. Адже хоча часи й змінюються, проте злодійський світ на ім’я Опадло все ще десь поряд з нами.
— Дякую вам, отче.
— Чи можна, Опанасе, звернутися до тебе з проханням.
— Зголодніли, отче?
— Хочу навернути до істини розбійника, якого підстрелила Бабаматка.
— Сподіваєтесь?
— Допоки людина жива, надія не втрачена.
Ватажок хуторян випустив з люльки димовий перстень. Його пропечене сонцем обличчя довго залишалося нерухомим. Прочанин терпляче чекав на вирок і з кожною хвилиною впевнювався, що розмова з Голомозим підніме завіси над багатьма таємницями Матні та Опадла. Звідки припливала ця впевненість, він не знав.
Опанас витрусив люльку. Анемподест вийняв гаман і запропонував йому скуштувати медв’яного тютюну. Хуторянин затягнувся, схвально примружився і визначив:
— Грецький тютюн…
Знову запала мовчанка. Опанас докинув до ватри цурпалок і спитав:
— Нащо цей лицар хотів вас вбити, превелебний отче?
— Ми посварилися.
— Він каже, що ви, отче, вибачайте на слові, вкрали його гамана. Цього-от свиношкірого капшука з грецьким тютюном і грошима.
Прочанин відчув, що шаріється. «Чому в мене таке зрадливе обличчя? — подумав він. — Одразу стає пурпуровим». Вголос він сказав:
— Він не все розповідає. Тим гаманом він заткнув мені рота, зуби повибивав. — Він показав уламки різців і для переконливості похитав їх пальцями. — А його приятелі-дияволосповідники хотіли мене оскопити.
— Я вам вірю, отче, — примружився Опанас. — Ви людина побожна і мандрівна. Господь такими опікується і нам наказує робити так само…
— То я можу втішити переможеного розбійника?
— Разом утішимо.
Анемподестові довелося підкоритися. Опанас познімав з гаків жердини, котрими замикалися двері землянки, і пропустив прочанина досередини. Морок, запахи цвілі й людських випорожнень зустріли їх на порозі. Канюка запалив каганця, і стало видно Драбанта. Голомозий лежав на купі ганчір’я між двох порожніх барил. Коваль замкнув його ноги у колодку. Глечик з водою та шматок хліба у мисці свідчили про незлобивість хутірських людей.
— Як ся маєте, вельможний лицарю? — спитав Опанас.
— Вашими молитвами, гречкосії.
— Наші неоковирні молитви, лицарю, неба не досягають. Привів, отже, до тебе чинного молільника, вченого і побожного. Якщо ж між вами була яка ворожнеча, то саме час примиритися.
— Дарма ти привів цього пройдисвіта. Cucullus non facit monachum[169]. Демони опанували його єство.
— Я був у Вічній Візантії, Драбанте, чув Голос, який говорить не словами, а дрижанням… — втрутився у розмову Анемподест. Опанас несхвально похитав головою, немов кажучи: «Куди ж ти преш поперед батька…»
Драбант підвівся і оперся на лікоть.
— Мені цікаво, — глузливо оглянув він прочанина, — з якого пекла ти вискочив морочити людям голови?
— Вискочив-то я звідси, а заскочив до Опадла.
— Не личить вам говорити такі поганючі слова, отче, — зауважив Опанас.
— Це назва, — пояснив учень авви Макарія.
Драбант засміявся. Сміх був уривчастий, хриплий.
— Який він там «отче», довірливі ви селюки… — похитав він довгастою головою. — Його ж паламарем до плебанії[170] брати не можна. Вкраде кадило — і шукайте у полі вітру…
Опанас подивився на Анемподеста, немов запрошуючи припинити розмову. Прочанинові натомість здалося (або якась стороння сила йому підказала), що за образливими словами Голомозого ховається розгубленість. Він вирішив ризикнути.
— А Глобус казав мені, що ви, Драбанте, розумієтеся на людях, — розважливо промовив він. — Невже старший імперський радник помилявся?
Голомозий хотів щось відповісти, але закашлявся. Бухикав він довго, довше, ніж було потрібно. Потім прохрипів:
— Omnes errant praeter Gallenum[171].
Опанас опустив каганець на барило й сказав:
— Надворі буду. Побалакайте собі…
Драбант провів ватажка Канюків недобрим поглядом. Коли двері за Опанасом зачинилися, він сказав, примружено розглядаючи лакейську ліврею учня авви Макарія:
— Ну, припустімо — хоча це й дивина, — що тобі, чоловіче, Веселий Глобус дійсно дав аудієнцію у Палаці Стратегів і ви з ним щось там говорили про мене. Я кажу: припустімо, тільки припустімо… Але звідки ж це найстарший радник Гошелін може знати моє тутешнє псевдо? Як він, до речі, називав мене у вашій розмові?
Цього разу Анемподест не встиг почервоніти. У голові зліпилися — тепер вже відвертою підказкою — слова:
— Танцюючим Суфієм.
Запала мовчанка.
Драбант заплющив очі, прошепотів незрозумілі слова й сказав:
— Не віддам.
169
Ряса ще не робить ченцем (лат.).
170
Сільська парафія.
171
Всі помиляються, окрім Галена (латинський афоризм).