Грушевський, Скоропадський, Петлюра

Окупація та крах УНР — 2

8 лютого Берлін та Відень уклали «таємний договір про спільну політику щодо держав і самоправних територій, на які розпалася колишня Російська імперія. В договорі було зазначено, що Україна не може розглядатися як окупована військами Центральних держав, а існуватиме як незалежна країна».

Того ж дня Німеччина висунула Росії десятипунктовий ультиматум, у якому висловила вимогу негайно укласти мир, у тому числі — з УНР[165]. 14 числа в Житомирі п’ятеро «міністрів» цієї «держави» висунули російським більшовикам, серед інших, і такі умови мирного договору:

— кордони УНР мають включати «частину Кубані, частину Ростовського округа, Таганрозький округ (Області війська Донського. — Д. Я.), Чорноморську і Ставропольську губернію, Путивльський повіт Курської губернії, чотири повіти Воронезької губернії, українську колонію в Сибіру — Зелений Клин на Амурі. Крим остається під впливом України»,

— «питання відносно Бессарабії вирішує» УНР «по згоді Румунії і Бессарабії...»,

— «весь флот на Чорному морі належить також Україні»,

— УНР відмовляється від сплати ¼ державного боргу Росії.

15 лютого Мала рада під головуванням Грушевського і за присутності мало кому до того відомих ще чотирнадцяти осіб, яких ніхто ніколи до її складу не обирав, від імені УЦР «уповноважила Раду народних міністрів, коли вона визнає це потрібним, увійти в усі переговори для заключення миру, стоючи на становищі самостійної суверенної Української держави».

Наступного дня ці добродії здогадалися ще «приступити до заведення українського адміністративного і громадського урядування на Холмщині та Підляшші», самозрозуміло — «негайно»; 3 березня (від 1 березня всі дати даються за новим стилем. — Д. Я.) довели до відома всіх селян, «що поміщиків більше не буде», наказали прочитати всім селянам новий земельний закон «і пояснили, що аграрна реформа повинна проводитись в життя земельними комітетами і всяка самочинність в цьому напрямку буде подавлена збройною силою».

Усі ці «ухвали» були прийняті марно: до 9 лютого до єдиної «української дивізії» змогли набрати хіба 800 бійців, причому «уряд» достеменно знав: «покластись на наше військо не можна, а через це потрібно очищать територію України при помочі німців і розмірковувати щодо компенсації їм» (виділено нами. — Д. Я.).

Колективного розуму уряду вистачало хіба на резолюції щодо долі «китайців — працівників Гідроруму», «улаштування центрального гаражу при Генеральному писарстві» або видачі «авансу у сумі місячного утримання жінці, члену Центральної Ради п. Бойко», «скасування посад молодших помічників податкових інспекторів» тощо[166].