Грушевський, Скоропадський, Петлюра

18 квітня прем’єр Голубович визначив винних у справі про «наказ» Ейхгорна. Винною була оголошена редакція «Киевской мысли», «яка користувалась на не звісно звідкіля взятому офіціальному тексті. При іншому ході справи, — заявив голова уряду, — не було би остроти дебатів, все пішло би іншим шляхом»[176]. Але в цьому Голубович якраз помилився: усе пішло не якимось там «іншим шляхом», а шляхом, накресленим «нарадою послів Німеччини та Австро-Угорщини», а також за сприяння уповноважених верховного командування цих країн і начальника штабу німецьких окупаційних військ, яка «ухвалила остаточне рішення про заміну Центральної Ради... Ухвалили, наскільки це буде можливо, зберегти український уряд, який, однак, у своїх діях повинен залежати від німецького та австро-угорського головнокомандуючих»[177]. У цьому Голубович та його товариші переконалися вже за десять днів — 28 квітня.

27 квітня вони відбули передостаннє в своїй історії засідання. Зі складу уряду вийшли міністри — члени УПСФ. Формальний привід — «відсутність... конкретної програми діяльності» РНМ, а також те, що «Кабінет міністрів не в силі стати на шлях реальної роботи і не виявляє високої здатності до праці»[178].

Цікаво, що це прозріння сталося буквально за декілька годин до скасування німцями і Ради міністрів, і ради Малої, і УНР як державної формації — але то вже інша історія. А в цій історії ті члени уряду, які у складі кабінету залишилися, встигли 29 квітня ухвалити кілька рішень у фінансовій царині, зокрема «про випуск білетів Державної скарбниці на 600 млн карб.»[179]. Забули, щоправда, вирішити питання про фактичне забезпечення цієї купи надрукованих у Німеччині папірців, але і це також інша історія.