Грушевський, Скоропадський, Петлюра
- Автор: Яневский Даниил Борисович
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9223-6
- Жанр: История
Электронная книга - «Грушевський, Скоропадський, Петлюра». Краткое содержание книги:
Оцінюючи цю ситуацію, сучасні австрійські дослідники констатують, що, по-перше, Україна фактично перетворилася на німецько-австро-угорський кондомініум, або, за висловом австро-угорського представника у Києві, д-ра графа Яноша Форґача (1870—1935 рр.), «збільшеною і складнішою копією Шлезвіґа-Гольдштайна»[157].
По-друге, «у порівнянні із самою Австро-Угорщиною, підконтрольна їй територія виявилася величезною, позаяк вона приблизно дорівнювала території старої Австрійської імперії без Галичини. Втім, — пише Форґач, — досягнутий військовим шляхом успіх, який, зрештою, вилився в окупацію, не був підкріплений жодною політичною концепцією. Так само не мали чіткого стратегічного плану й німці. Також жодна із сторін навіть приблизно не спромоглася спрогнозувати розвиток ситуації хоча б на кілька місяців вперед»[158].
Хто закликав окупантів?
Їх було троє...
Всеволод Голубович. За походженням — син сільського священика з Подільської губернії. У 1915 р. — випускник Київського політехнічного інституту, інженер шляхів сполучення. З 1903 р. — член РУП, з 1912 р. — член УПСР. Один із лідерів одеської української «Громади». З липня 1917 р. — генеральний секретар шляхів, з листопада — генеральний секретар торгу й промисловості, з січня 1918 р. — голова Ради народних міністрів УНР. 29 квітня був заарештований німцями і до 16 грудня 1918 р. перебував у Лук’янівській в’язниці. Засуджений у 1931 р. у справі так званого Українського національного центру, помер у тюрмі.
Микола Любинський. За походженням — син сільського священика Подільської губернії. У 1916 р. — випускник філологічного факультету Університету Св. Володимира. У липні-серпні 1917 р. — лідер так званої Національно-революційної партії — фракції УПСР, член УЦР та МР. У 1920-х роках — співробітник ВУАН. Репресований 1931 р. у справі Українського національного центру, розстріляний.
Олександр Севрюк. Випускник Петроградського технологічного інституту, член української студентської «Громади» в Петербурзі. У 1917 р. — член УЦР, МР, ЦК УПСР. У лютому—березні 1918 р. — посол УНР у Німеччині. З 1920 р. — на еміграції. Загинув у Німеччині у залізничній катастрофі.
На підставі відомих на сьогодні свідчень ми можемо цілком упевнено стверджувати: саме Севрюк у Відні домовлявся про окупацію УНР з австрійцями. В той сам час інший член тієї самої делегації, Любинський, у Берліні домовлявся про окупацію республіки з німцями. Правда про ці переговори випливла на засіданні РНМ 9 березня 1918 р., і від того дня українські науковці воліють її уникати.
Ось витяги з діалогу голови «уряду» Голубовича та Севрюка:
Голубович: «просить Севрюка відповісти на поставлені ним ще раніше запитання: чи австрійське військо було запрошено мирною делегацією (отже, саме Севрюком, а не так званим «урядом УНР». — Д. Я.) і чи була для цього зроблена якась письменна пропозиція і також згода з боку Австрії».
Севрюк: «мирною делегацією було запрошено австрійське військо, і <...> є навіть постанова, на основі якої австрійське військо за згодою українського уряду буде виведено з території України, і що це і є, власне кажучи, письменний договір». І далі: «германці хотіли спочатку зайняти тільки північну частину України, боячись оголити свій тил, але після виступу Австрії (виділено нами. — Д. Я.) позиція їх змінилась». Зміна позиції на практиці означала вихід німецької армії і на території по лівому березі Дніпра — «аж до Куп’янська», — і «все це є занотованим в протоколах».
Голубович: «чи мається у Вас копія Віденського протоколу?», «де зараз знаходиться договір?».
Севрюк: «В Берліні».
Далі учасники засідання приступили до обговорення «доконче потрібного» введення кайзерівської армії до Донецького басейну, пропозиції щодо «вироблення форми, на якій змогло би лишитись німецьке військо після очищення (виділено нами. — Д. Я.) української території від большевиків»[159].
Згідно з сучасними «науковими» поглядами, саме це, нарешті, «врятувало тоді від загибелі Українську державу».
Окупація і крах УНР — 1
5 лютого німецькі війська вирушили на схід.
Чи не найбільше дивувала вояків відсутність будь-якого опору з боку вчорашнього ворога, а також місцевого населення — чи то міського, чи то сільського. Очевидець цієї «ходи переможців» занотовував у щоденнику: