Грушевський, Скоропадський, Петлюра
- Автор: Яневский Даниил Борисович
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9223-6
- Жанр: История
Электронная книга - «Грушевський, Скоропадський, Петлюра». Краткое содержание книги:
Саме звідси й пішли вікопомні гасла «Грабуй награбоване!», «Землю — селянам!», «Фабрики — робітникам!», «Владу — народу!», тобто більшовикам з їхньою ЧК. Не маючи змоги втримати владу самостійно, ця частина «українського» політикуму негайно звернулася по допомогу до «держави» Леніна—Троцького.
Ще одна група радівських діячів, лідером яких був Грушевський, торувала курс на укладання сепаратного миру з країнами Почвірного союзу — і то не тому, що мріяла про всесвітню соціалістичну революцію. Весь їхній життєвий та, даруйте на слові, інтелектуальний досвід казав: розвиток «українського» народу можливий лише на принципах, реалізованих в Австро-Угорщині, а політична форма цього розвитку — самостійна українська держава на чолі з монархом — австрійським ерцгерцогом.
А що самостійно втримати владу ця група «українських» політиків не могла, то вона негайно звернулася по допомогу до країн Почвірного союзу. Для нього, голови УЦР, усі ті Голубовичі, Любинські та їм подібні були лише «хлопчиками на побігеньках», таким собі гарматним м’ясом, якому ніколи так і не пощастило зрозуміти всієї величі політичного проекту Грушевського. Проекту, створеного у співавторстві з відомим австрійським консулом та його колегами з військового відомства.
Усе це й досі вперто і на певному серйозі називають «Українською революцією» та/або «національно-визвольними змаганнями українського народу».
Початок австро-німецької окупації
і сльози Михайла Грушевського — 2
За логікою розгортання подій, для ефективної «боротьби з анархією і для встановлення ладу в Україні» було необхідно найперше звернутися із формальним клопотанням по допомогу до тих, хто міг би тую анархію побороти і той лад установити. Могли це ті, хто при собі мав справжні збройні підрозділи.
А що їх у проводу УНР не було — всі 2 млн озброєних «українців» тим часом завзято ділили панське майно, а в розпорядженні проводу УНР було хіба 2 тис. бійців[146], — довелося звертатися до вчорашніх супротивників, а сьогодні — союзників. Отже, «голова української делегації (а це міг бути тільки Севрюк, призначений на цю посаду замість Голубовича 15 січня 1918 р. — Д. Я.) звернувся до Австро-Угорщини й Німеччини з проханням подати оружну поміч проти наступу більшовицьких сил на Україну».
Відповісти відмовою, як можна здогадатися, ті не змогли: «зложене з української сторони прохання про збройну допомогу буде прийнято союзниками. Австро-угорські військові сили <...> будуть повернуті назад <...>, як тільки правительство Ради заявить про се своє бажання». Саме так записано в «Протоколі переговорів між представниками Центральної Ради і представниками німецького та австрійського урядів, прийнятому в цісарському і королівському міністерстві» нібито 18 лютого[147].
Упадає в очі, що навіть у поважному академічному збірнику цей документ подано з посиланням на спомини Дорошенка. Це по-перше.
По-друге, як це випливає із заголовка, урядовці Австро-Угорщини та Німеччини трактували Севрюка (а саме його підпис стоїть під «Протоколом») як представника організації УЦР із незрозумілим статусом, а не як представника «держави» УНР.
По-третє, про запрошення німецьких військ у зверненні не йдеться — мова, як бачимо, йде виключно про австро-угорські підрозділи.
По-четверте, дослідники розходяться в питанні про дату такого звернення і відповіді на нього. Так, В. Коваль вказує на 2 (15) лютого як на дату, коли звернення Любинського як голови делегації отримали урядовці у Відні й Берліні, і наступний день, коли його було оприлюднено в німецькій пресі[148]. В тексті, наведеному Дорошенком і передрукованому в збірці документів УЦР, не вказано, коли саме з’явилося історичне прохання до союзників. Якщо вважати дату, наведену В. Ковалем, правильною, то виникають інші непорозуміння: так, у протоколі засідання так званої РНМ УНР від 8 лютого наводяться слова зі звіту військового «міністра» Жуківського, який доповів про свою зустріч із якимось німецьким генералом на залізничній станції Маневичі, між Ковелем та Сарнами.
За словами Жуківського, «генерал доложив, що справа допомоги німецьким (виділено нами. — Д. Я.) військом Україні в боротьбі з більшовиками проводиться в тісному контакті з українською мирною делегацією в Бресті. <...> Наступленіє німців, — вів далі Жуківський, — іде по лінії Дубно—Олика—Рафаловка—Чорторийськ—Костюхівка—Лунінець», він «пропонував генералу вести наступленіє далі по лінії «Гомель—Брянськ—Куп’янськ—Дебальцеве <...> і генерал згоджувався з таким планом»[149].