Грушевський, Скоропадський, Петлюра

Хай там як, саме 12 та 13 березня її члени вперше ознайомилися з умовами Берестейського мирного договору, причому їх ставленням до підписаних документів керівництво, насамперед Грушевський, спочатку навіть не поцікавилося.

Лише 17 березня за невідомої кількості присутніх на засіданні цієї — чи то «Малої» ради, чи то «Великої» ради («всіма голосами проти семи і один утримався») мирову угоду було ратифіковано на підставі «бажання українського народу привернути негайно мирний стан» між УНР та країнами Почвірного союзу. «Я щасливий констатувати, — підсумував Грушевський, — що Українська Центральна Рада сповнила це діло, котре вона поставила своїм завданням з перших днів революції: мир без анексій і контрибуцій — досягнений» (гучні оплески)»[170].

Ми, в свою чергу, щасливі констатувати: Михайло Сергійович сказав чисту правду: від «перших днів революції» він особисто провадив курс на укладення сепаратної мирової угоди з країнами Почвірного союзу.

Це саме так, по-перше, тому, що країни Антанти — Велика Британія, Франція та Росія — ніякого «миру без анексій та контрибуцій» зі своїми супротивниками не планували.

Це саме так і тому, що, по-друге, УЦР та створені нею інституції від «перших днів революції» про прагнення укласти «мир без анексій та контрибуцій» не заявляли, — це бажання оформилося, та й то без участі УЦР, аж після падіння Тимчасового уряду. Це бажання призвело до остаточного розколу всередині українського націонал-соціалістичного руху, розколу між групою Грушевського та групою Винниченка. Останнім публічним політичним заходом за участі голови Генерального секретаріату стало засідання 8 січня — надалі прізвище лідера есдеків з протоколів засідань уряду, Малої та Центральної Ради зникає — аж до падіння УНР.