Листя землі. Том 1

По той бік майдану двоє відчайдух, забравшись на дах губернського управління, збивали з фасаду дерев'яного орла. Од червоних прапорів і транспарантів, од червоних бантів на грудях стелилася над майданом пурпурова мла. Але вже минало святкове охмеління, тверезішав розум Богдани, і в натовпі мітингуючих починала розрізняти вона — людей. Робітники, солдати гуртилися на краю майдану, а тут, навколо трибуни, тісними рядами стояли чиновники в охайних формених пальтах, вишукані панянки і дами в хутрах, молодцюваті офіцери — патріоти тилу, вгодовані священики в широких рясах. І все те було щедро розбавлене сонним мринським обивательством, учаділим од несподіваних перемін у державі. Невже це задля них, ситих, і учора ще — таких задоволених владою, жертвувала вона молодістю своєю, та й життям? А над майданом лунали заклики оборонців довести війну до переможного завершення, і натовп навколо трибуни зустрічав їхні слова патріотичним «ура!». «Спокій і мир у суспільстві є гарантією свободи завтра!» — переконував з трибуни директор гімназії, який позбавив її права навчатися після першого ж сигналу охоронців престолу. І навіть поліцмейстер розчулено каявся в своїх недавніх гріхах і присягався перед народом надалі любити і захищати свободу. Протестувала душа Богдани, і кожен крик з трибуни новітніх демагогів здавався їй ще одним гвіздком, забитим у труну вимріяної нею революції. І кинула вона у натовп, коли запросили до слова: «Багатьом на цьому майдані хотілося б, щоб революція і завершилась отакою святковою демонстрацією! Але справжня революція — вона ще й не починалася. Я не вірю у єднання, хай і під червоним революційним стягом, учорашнього раба і учорашнього рабовласника! Я не вірю в революційність тих, хто хоче знову загнати солдата в окопи, на муку і смерть, а робітничі сім'ї залишити у звичних для них підвалах! Учора над нами знущалися, нас принижували, нас визискували, а сьогодні ті ж люди запевняють нас, що ми — вільні громадяни… Ми станемо вільними лише тоді, коли країною керуватиме робітничий уряд. Геть війну, затіяну капіталістами, щоб знищити найкращу частину людства — робітництво! Хай живе світова соціалістична революція!»

Голосний, збуджений гомін покотився берегами майдану, а натовп довкола трибуни тривожно мовчав. І запитала в Богдани матір, коли мітинг завершився: «Донечко, невже це ще не все і серцю моєму за усіх вас, дітей моїх, боліти не переболіти?» Відповідала їй Богдана так: «Мамо, це тільки початок. А тобі треба навчитися бачити в нас дорослих людей, а не лише дітей своїх». — «Коли доживеш моїх років і дасть тобі Бог діток — тоді тільки зрозумієш тривогу мою», — зітхнула тяжко Дарина. «Боюся, що не доживу я твоїх років, — дуже серйозно мовила Богдана. — Я — з тих, які згоряють у вогні, бо не бояться обпалити крила. І усі ми у тебе такі, хоч у кожного — власні переконання, власна стежка в цій заметілі. Такими ти нас народила, такими виховала». І не пішла вона додому, хоч як умовляла мати. І Бориса, брата свого, не хотіла зустріти, і не до бесід домашніх було. А пішла вона з товаришами своїми, і до пізньої ночі засідали вони у клубі, на вовняній фабриці, створюючи озброєні робітничі дружини. І там же, в кімнатці біля сцени, заснули вони. І снилася Богдані камера її тюремна, вікно заґратоване, столик залізний і кватирка в оббитих залізом дверях, крізь яку до камери заглядав наглядач, і не було куди сховатися од його очей колючих. І вдячна була Хаві, що розбудила її, прогнавши сон моторошний. І сказала Хава: «Самосуди у місті. Страшно це, хоч і розумієш розумом, що без крові революцій не буває, бо «дело прочно, когда под ним струится кровь», ще з дитинства у пам'яті. Данила Галая, полковника, на майдані повісили. І в твоїй сім'ї — горе нове, Богданко. Брата твого Бориса юрма в казармах розтерзала. Стріляв він, кажуть, у людей…»