Аналітична історія України

Справа в тому, що Велика Січ Запорізька – давно вже не глухий закуток Європи. По–перше, Європа постійно ворогує з Турцією, та тут важливий будь–який союзник. А Січ – то союзник не будь–який, бо великого розголосу їй надають нечувані за успіхами морські походи гетьмана Сагайдачного. По друге, в Європі з 1618 шаленіє Тридцятирічна війна, кінця їй не видно, та всі її учасники зацікавлені у набутті викваліфікованої військової допомоги, хоч організованої, а хоч і у вигляді звичайного жолдацтва. От позареєстрові козаки і наймаються цілими військовими частинами до Австрії, Франції, Німечини або навіть Швеції, воюючи за гроші по різні боки католицько–реформатського поділу.

В ці роки на Запоріжжі товчуться посли обох сторін, як французи, так шведи. Ґустав II Адольф Васа (1591–1632), “король свевів та ґотів”, визнаний герой Тридцятирічної війни, – урочисто іменує українських козаків “благородними та вільними лицарями – Володарями Дніпра та Чорного моря”. Мабуть, що з тих самих пір шведське королівство покладає око на Велику Січ Запорізьку, як на найбільш природного та плідного союзника; та не помиляється.

А Запоріжжя, зі свого боку, пізнаючи широкий світ, а не тільки ісламську його частину, – хутко піднімається до розуміння загально національних інтересів. Не українські братства, не духівництво і не реєстрові на польському кошті, а саме вони, позареєстрові волоцюги. Втім, не був з останніх і чигиринський сотник Зиновій Богдан. Він був сином реєстрового ж заможного старости в Чигирині – Михайла Хмельницького, господаря на хуторі Суботів. Закінчив добру єзуїтську школу в Галичині та був обізнаний з тонкощами обох ворогуючих релігій; рівно, як і з їх мовами: латиною та грекою. А значить мав і цілком пристойну загальну освіту, бо саме цим порізнювалися єзуїтські школи від православних. Рано почав ходити й на татарські та турецькі виправи, як несанкціоновані, так і на легальні. В числі невеликої кількості реєстрових, він разом з батьком ходив під Цецору, де 1620 пав не тільки гетьман Жолкєвський, а й староста Михайло Хмельницький; а сам Богдан сподобився потрапити до турецького полону. Там він провів два роки в Iстанбулі, поки мати збирала гроші на викуп. Отже, не тільки увійшов на місці у зміст турецької політики, але, правдоподібно, знався вже якось і на турецькій мові. До цього був людиною сильної волі, що здатна була переконувати інших, добре промовляв до людей.

Підняти повстання 1648, навіть обравшись гетьманом Запоріжжя, – було не простою справою. Слід зауважити, що новий гетьман узяв до уваги, наскільки міг, прорахунки минулих повстань. Треба було об’єднати дії реєстрових полків, найкраще споряджених, із діями позареєстрових, та навіть із діями селянства та міщанства. Цього разу забезпечили себе й з півдня, заключивши певний союз з тим, кого запорожці вважали своїм одвічним ворогом (православ’я!), – кримським ханом. Це було конечністю, бо не тільки забезпечувало повстанців від несподіванок з тилу. Кримське ханство могло постачати не лише необхідну кількість добрих коней, бо козаки пішки не воювали, але й достави зброї з Туреччини. Союз дозволяв залучати до військових дій і татарські загони. Таке залучення, звичайно, не мало проблем, бо тактика татар і козаків була практично однакова: хуткі переміщення сил та несподівані удари там, де на них менше всього очікувано. Козацтво не лише відродило зовнішність гунів, але й їх військову тактику і стратегію. А це показує, що ці традиції були значно глибшими, ніж це можна було думати. Адже, пройшла в проміжку ціла київська епоха.