Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Але, року 1604 розпочинається затяжна Московська війна, з отими претендентами на престол, польською окупацією Москви та всім іншим. Внутрішні заколоти надовго припиняються, бо козаччина знаходить собі заняття більш відповідне її схильностям та уподобанням. До того й війна розкручується досить вдало.
Одночасно відчутно посилюється турецький тиск на Лехістан, а значить і на Україну, що прикриває його з півдня, та козаки знаходять собі працю й на морі. Пригадаємо це ще раз.
Це – всього тільки нове продовження старих традицій. Отих 2000 кораблів, які під час ґотських воєн стероризували цілу Елладу, та про які написав Амміан Марцеллін. Це й нищівні морські десанти на візантійські Крету і Тессалоніки, та врешті й на сам Константинопіль під час отiєї Світової війни 610–629. Це й щит Олега на брамі Цареграду. Тепер усе починається наново.
Морські походи козаків з України завжди добре організовані та споряджені, вони не знають невдач. А Туреччина, до речі, не була тоді останньою на морі, була великою морською потугою. Бо тільки 1546 помер адмірал Хайр–ед–Дін, на прізвисько Рудобородий.
Перелічимо коротко ці походи. До 1601 відноситься напівлеґендарний похід на кримську Кафу (теперішня Феодосія). Вона була на той час і найбільшим невільницьким ринком Кримського ханства, який забезпечував також і Туреччину. Кримський історик Iбрагім Iбн–Алі (ХVIIст.) оцінює кількість козацьких чайок до сотні, а людей на них – до 3000. Звичайно чайка, що відповідала ґотському дракарові, піднімала 40 людей, але тут – це очевидно, полишили дещо вільного місця на невільників, яких, вiрогiдно, можна буде звільнити. Це саме той наїзд, якому приписують леґендарне “золото Кафи” (не знайдене й досі).
В рік 1604 маємо морські напади на Акерман, на Кілію та знову на Кафу. З цього приводу виникає деяка дипломатична гарячка та обмін нотами між Туреччиною та Лехістаном – Жеччю Посполітою. Але 1606 знову маємо напади, на Акерман та Кілію, але й на Варну (десь біля 800 км від Запоріжжя, по прямій). Здобич і цього разу була чималою – з порту Варна пригнали аж вісім великих турецьких галер, один вітрильник та одну легку фелюку.
На роки 1609–1613 припадають більш скромні виправи на Очаків та на порт Констанджіє в Доброґеї (тепер – Констанца). Цього разу не уникають і переслідування та морського бою.
Величезне політичне та військове значення мала виправа 1614 через Чорне море, на Трабзон та Синоп. Цей останній був на той час основною базою турецького флоту, якому козаки й спричинили якнайбільшої шкоди, спаливши на стоянці кілька десятків військових галер, та не менше інших, малих кораблів. Крім того вони мало не повністю обібрали місцевий арсенал. Була турецька погоня, але більшості чайок удалося дістатись додому.
Наступний похід 1615 був не так здобичним, як ефектним, бо цього разу ціллю козаків є резиденція самого султана – Iстанбул. Вони грабують та вщент спалюють два передмістя столиці – Місевне та Аркіока. Але, у морі Мармара теж є чимало військових кораблів; вони вирушають за козаками, та… Зчиняється морський бій, в якому перемагають козаки.
Все це роблять козацькі чайки, наступники колишнiх ґотських дракарів, з отими – один до одного – розмірами та на ті ж сорок людей. Та – з одним простим прямокутним вітрилом. Їх так само не обходять важкі галери уславленого турецького флоту, як колись не обходили ґотів важкі римські галери та триреми; та – з тих самих причин: непорівняльні були швидкість та маневреність. Повністю виправдали себе й малокаліберні, легкі, але прицільні та далекострільні козацькі гармати.
Року 1616 маємо поновну виправу на Кафу, а наступного 1617 – знову на Трабзон. Походами від року 1607 по 1617 керував гетьман війська Запорізького, Петро Конашевич (Сагайдачний, 1550–1622, гетьман із 1606).
У народі твердять, що це саме він – великий гетьман, був автором жорстокого козацького правила: як хтось дозволив собі напитись у поході – топити в морі.
Вдалими були й наступні морські походи, вже під іншими отаманами: знову на Варну 1619 та на Iстанбул 1624, 1625. Продовжувалися козацькі морські наїзди на порти Криму й у 30–х роках ХVII ст. З цього приводу теж натрапляємо на порядну кількість дипломатичних нот від кримського хана – російському послу в Iстанбулі.
Великим заходом, стратегічним та історичним, були ці відважні походи. Вони добре тримали в карбах Кримське ханство, яке не надто піддавалося дипломатичному тискові. Некаючи Україну своїми степовими рейдами, кримські татари відчували себе безсилими проти морських нападів на їх порти, які – єдино, пов’язували їх із їх протектором – Туреччиною.