Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
З цього приводу зауважимо, що історія України є якоюсь мірою унікальною в тому, що виказує певну циклічність, це – до деякої міри – історія повернень. Справа в тому, що в ній простежуються три етнічних потоки, три державності, що порядкували та уґрунтовували цю історію за останні чотири тисячі років. Нагадаємо: балтицька епоха – кимерійська, скитська – ґотська та аланська; третьою і останньою була гунська.
Поверненням до ґотської епохи, по заникненні потуги аварів, – став княжий Київ, південний окрай вікінгівського ґотського світу. Потім, після монгольського удару, поверненням до епохи балтів стала Велика Литва, хоч і не так довговічна, але – великодержава Європи; єдина в ній, хто могла на рівних змагатись з монголами. Епоха ж козацьких Воєн стала справжнім поверненням до гунських часів, не лише зовнішньо, але й більш ґрунтовно – в понятті озброєного народу. Бо важко вказати соціальний прошарок, який не був тоді втягнутий до визвольних змагань.
Але, слід і запитати себе, – яким могло бути історичне значення цих повернень? – позитивним, чи негативним? Напрошуються наступні міркування.
Балтицький, ґотський та гунський первені, то є три складові української історії, народу, його мови та культури. Етніка та мова складаються століттями, але їх наявність іще не вичерпує собою, так здається, широкого поняття нації. Коли все попереднє вже дещо склалося, потрібен час і на наступний етап, – вироблення нації. Ця остання повинна, так би мовити, відстоятись за певних сталих політичних умов; та не рік і не два, – певний довший час. А саме такого часу, схоже, не було.
Київське князівство було лише окраєм вікінгівської ойкумени, а на окраях держави не створюються; воно мало небагато шансів стати врешті політичною державою. З усього вікінгівського світу постало всього три державності (крім Iсландії); та саме й тільки – не на окраях.
Значно більше шансів стати нацією було у Великій Литві, але… якби не ота Кревська унія, що так скоротила вік держави.
А до всього цього додайте ще й оте жорно на шиї, – дике візантійське християнство. Воїстину – фатальна доля… Але, повернемося до справ.
Війна розпочалася з того, що коронний гетьман Микола Потоцький, разом із сином Стефаном, задумав із відновленого Кодаку ударити на Запоріжжя з флангу, та задушити врешті це постійне гніздо бунтівників. Та його випередив гетьман Богдан, погромивши поляків на Жовтих Водах, побіля Кривого Рогу. Стефан Потоцький попав тоді у татарський полон, де незабаром помер від отриманих ран, а реєстрові козаки, як це вже стало в звичаї, – перекинулись від коронного гетьмана на бік запорожців. Успіх був повторений у другій битві, під Корсунем, де потрапила до полону вже вся польська командна верхівка. До того, саме в день цієї битви, 16 травня 1648, – помирає король Польщі, Владислав IV.
Сам Хмельницький не надто цінував мілітарний бік цих перемог, та з ним можна погодитись, для козаків та татар то були радше бойові тренування. Але розголос їх був понад великий, та наслідком були народні повстання, які охопили не лише Поділля, а й Київський палатинат. Підчас них висуваються народні ватажки, як полковник Максим Кривоніс, та виганяються на захід такі опори польської агресії на Україні, як князь Ярема Вишневецький.
Зі своєю переможною армією гетьман вирішує йти далі на захід, назустріч новій польській армії, та знову, обравши типово гунську тактику, – розбиває їх під Пилявцями восени 1648. Армія була не якась там – десь біля 80 000 “посполітеґо рушення”. Дорога на захід стояла відкритою, а повстання спалахує тепер на Волині, Холмщині та Галичині. Але гетьман тримає курс на Варшаву, навіть не заходячи до Львова. Однак, за Замостям на нього очікує нова польська армія, та він нечекано укладає перемир’я з новим королем Польщі, Яном Казимєжем.