Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Болгари та румуни, звільнившись через сотні років по турецькому завоюванні, – зберегли все: триб життя, звичаї та мову. Чи можна сказати те саме про українців, яких спочатку щосили сполячували, а потім (та й ще більше) зросійщували? – в жодному разі.
Підкреслимо ще раз, що албанці або боснійці, які переважно прийняли іслам, зробили це виключно з власної волі, бо ніхто їх до цього силою не примушував. Та нікому й ніколи не нав’язували турки, так само, свою мову, як століттями ж нав’язували українцям польську або російську. Так, чи не відомо все це було ще тоді? – було, годі казати. Бо чимало українців побувало і в Криму, і в Буджаку, і в Туреччині. Але, що тут зробиш, – ні розум, ні логіка не працювали, – працювало та вирішувало слово попів.
А за таких умов нездатна вирости й національна ідея. Хіба, нагадаємо ще раз, було би належно оцінено великі можливості унії. А як так, то й визвольна боротьба, що велася за відсутності будь–якої національної ідеї, – була абсолютно марною. Здатна була, якнайбільше – відвоювати українською кров’ю Україну від Польщі – на дарунок Росії – єдиновірцям.
Все було так само, як далеко потім, наприкінці ХХ ст., коли “нова влада”, на чолі з отим – “національна ідея не спрацювала”, – щосили робила вигляд, що “розбудовує незалежну Україну”, готуючи їй, хiба не чергове “воссоєдінєніє с Россієй”…
5. Козацькі Війни
Спочатку Цецора 1620, а потім Хотин 1621, вичерпно довели що без козацтва польське королівство проти Туреччини – ніщо; а з козаками – таки щось.
Тому причини початку козацьких воєн здаються до смішного прості, це постійні затарги з королівською владою. Де козаки вживають аргумент, яким володіють найліпше – військову силу, бо козаки, як військовий стан, дещо відзвичаїлися вже від ріллі та свинопаства, та за мирних часів звикли жити радше на королівський кошт, як козаки офіційні – “реєстрові”. Тобто, занесені до спеціального листа та поставлені на кошт. А всі останні – позареєстрова голота – вимушені існувати самопас, існуючи за рахунок періодичних наїздів на Кримське ханство або Туреччину, ніби оті вікінги, створюючи своєю діяльністю постійні дипломатичні проблеми для Польщі. В такому поході, зокрема, наклав головою 1628 і сам гетьман Михайло Дорошенко (1623–1628, з перервами), що очолив виправу до Криму.
Отже, король всіляко заощаджує гроші казни, якомога обмежуючи кількість реєстрових, а козацтво (особливо – нереєстрове) весь час домагається поширення цієї категорії. А, як вони є стан військовий, то й прагнуть збільшення реєстру – саме демонструючи військову силу.
Вперше (чи не вперше?) це сталося тоді, коли після Хотина поза справами полишилась велика кількість козаків, що надовго відвернули турецьку загрозу Польщі. Новий гетьман Марко Жмайло 1625 вирушає з козаками на захід та відбуваються бої, але Михайло Дорошенко пропонує переговори та й дійсно, – домагається 6000 реєстрових (Куруківська угода).
Зі свого боку, уряд намагається 1630, спираючись на лояльність реєстрових, – приборкати всіх останніх, позареєстрових. Почувши про таке запорожці вирушають назустріч з артилерією та кіннотою, та більшість реєстрових, що мали би їх приборкувати – переходить до них. По цьому під Переяславом зчинилися такі бої, що коронний гетьман Конєцпольський, який командував королевським військом, змушений не лише відмовитись від своїх планів, але ще й збільшити реєстр до 8000. За так званим Переяславським перемир’ям. А новий гетьман Iван Кулага добивається 1632 від польського сейму навіть участі козацьких представників у королівських виборах. Але, все це були послаблення на користь реєстрових, та не справляли вони великого враження на основну масу козацтва – позареєстрових, яких було принаймні вдесятеро більше. Саме в їх середовищі, фактично – самостійного суспільного класу, – починають визрівати незалежницькі ідеї.
Року 1635 гетьман Iван Сулима (1628–1629, 1630–1635, з перервами) піднімає чергове повстання проти корони. Повернувшись із морського походу він руйнує вибудовану поляками фортецю Кодак – перед першим із Дніпрових порогів (їх відлічують зверху вниз), звідки поляки стерегли Січ. Але, після початкових успіхів повстання придушується, а зрадники з реєстрових захоплюють гетьмана та видають полякам. Поляки ж його, кавалера золотої папської медалі за похід на Туреччину, отриманої від папи Павла V, – ганебно страчують.