Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Але, повернемося до року 1653, подивимося безпристрасно, – а чи так вже вiн був “примушений” цього разу, по замиренні хана з поляками? Бо королівство польське перебувало на той час не в ліпшому стані, та це було видно мало не кожному. Бо, навіть перемога під Берестечком пішла в дечому на марне. Стотисячна польська армія – не використала її до кінця, з причини бунту Кшиштофа Опалинського та Гієроніма Раздійовського.
А з півночі над Польщею нависав дамоклів меч шведської загрози, та хоч королева Христина (1644–1654) іще стримувала якось войовничу партію у себе, – було очевидно, що вона ось–ось змушена буде зріктись корони на користь двоюрідного брата, войовничого Карла Х Ґустава, який негайно розпочне війну з Польщею. Бо, все це не було новиною, та тягнулося з того розбрату, який зчинив син Катажини Яґєллонки, не відмовившись від шведської корони.
Весь цей поворіт подій можна було передбачити ще десь 1652–1653 аж до шведського наїзду на Польщу року 1655, отже…
Отже, не було і не могло бути жодної реальної загрози Україні з боку Польщі, як би там вона не милувалася з кримським ханом. А значить – не було й жодної необхідності звертатися за якоюсь допомогою до Москви. Можливо, що єдиною причиною була загальна господарська розруха, спричинена радше не війнами, а неумінням господарювати з боку козацької старшини.
Таким чином цей, не викликаний жодними відомими нам причинами союз із Москвою 1654 – був радше капітуляцією, історичним злочином, який згодом дасть Москві змогу кинути на коліна Польщу, загарбати під себе спочатку Литву та Білу Русь, потім і саму Польщу. Та створити колоніальний режим для всіх чотирьох колишнiх народів Великого князівства Литовського. Поґотів, без Переяслава не було би й майбутнього пораблення Криму 1783.
Щоправда, Переяслiвська угода 1654 була повністю скасована наступним Андрусівським миром 1667 та поділом України між Росією та Польщею. Але, i про це гетьман наперед знати не міг.
Богдан Хмельницький був добрим тактиком та стратегом, можливо, – військовим генієм, але був слабким політиком.
Найбільшою плямою на його політичній репутації полишиться, мабуть, те, що ідея суверенної та незалежної України, яку він ніби плекав, – так ніколи, ніде й ніким на той час, не була проголошена.
А єдиною юридичною особою в угодах того часу є, єдино, “гетьман Війська Запорізького”. Який і представляв інтереси цього війська. Та не представляв інтересів будь–якого народу.
А “Військо”? – що ж, військо… До кого схотіло – до того й приблукало: хто більше заплатить.
Та, не завжди платить той, хто обіцяє золоті гори.
Однак, наостанок наведемо фактичну довідку щодо отiєї постійної козацької принади, за яку й велися довший час козацькі війни, – реєстрового козацтва. Чи так воно вже було для них привабливо? Виявляється саме так, бо не про одне державне утримання йшлося. Процитуємо мало відомого у нас автора, який викладає сутність справи у досить виразний спосіб:
“Наша” історична наука подає, що кріпацтво в гетьманщині на Україні запровадила Катерина II. Ця наука закриває від нації той факт, що реєстрове козацтво, в першу чергу його старшина, в час польського імперського реєстру, прискореними темпами оберталось у рабовласників своїх братів – українських кріпаків, а зі зміною польського імперського реєстру на московський імперський реєстр, вакханалія закріпачення українського населення, української нації у кріпацтво у лівобережній гетьманщині козацькою старшиною, гетьманами, набула справді макабричних темпів і форм. Народний епос на цю тему про “бідного козака нетягу”, якому за “панами й дуками”, що позабирали всі лани і луки, “ніде й коня попасти” віддає ледве тінь, того жахливого нещастя нації, що відбувалось на лівобережній гетьманщині під московським “реєстром”: закріпачення у кріпацьке рабство і відiбрання у нього землі гетьманською старшиною. “Герой нашої” історичної науки (не історії нації) гетьман Iван Мазепа став одним із найбільших рабовласників українських кріпаків, його “пожертви” українських сіл із землями й населенням у кріпацьку власність старшині, родичам, монастирям, зокрема Київо–Печерському, коли читаєш універсали і документи тієї доби, роблять пригноблююче враження якогось нападу скаженності нічим не контрольованої захланності й беззаконня. “Жертви” I. Мазепи Києво–Печерській Лаврі начисляють десятки тисяч українського населення на ній. Чи треба після цього дивуватись, що авантюра гетьмана Мазепи з переданням України з московського васалітету у шведський васалітет ганебно провалилась?