Чорний замок Ольшанський
- Автор: Короткевич Володимир Семенович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Чорний замок Ольшанський». Краткое содержание книги:
Що це було за обличчя? Обличчя стародавніх пророків. Красиве страхітливою і смертоносною красою, яка вже ні на що не лишала надії.
Він зайшов у невеличкий передпокій, власне, відгороджений куток між внутрішніми й зовнішніми дверима мультанової сторожки, і вийшов звідти з ломом, який передав мені. Сам він, як і раніше, тримав у руках кирку і брудний лантух чи ряднину, скручену в якийсь безладний, хаотичний спосіб.
— Ось. Гадаю, вистачить.
Зелений напівморок — крізь листя — лився в нижні вікна костьолу. І чисте, нічим не затінене світло у верхні вікна. У снопах цього світла плавали поодинокі пилинки. У лівій ніші матір божа на іконі, судячи з усього, пензля Ромера[64], пливла поміж хмар, підвівши очі від грішної землі, від усього, що натворили на ній люди, і від надмогильного пам'ятника князя Ольшанського.
Один промінь з верхнього вікна падав на лице із зеленуватого мармуру і ніби оживляв його. Широке мужнє обличчя, за життя, мабуть, наче з металу коване, похмурі густі брови, розсипана грива волосся. І ця складка біля твердо стиснутих вуст. Тепер я зрозумів, чому мені не хотілося під час першої зустрічі зв'язуватися з цим чоловіком за життя. Бо я знав, що він у цьому житті натворив. І не твердість була в цьому прикусі, а нелюдська жорстокість і впевнена в собі до кінця зрадливість.
Брехнею була рука, що лежала на ефесі меча.
.:— Вона на Євангелії лежала, — ніби відповідаючи моїм думкам, сказав ксьондз.
Я отямитися не встиг, як рука Жиховича блискавкою злетіла в повітря. А потім він завдав нищівного удару киркою по цій мармуровій трупно-зеленій руці.
Мармур пирснув шматками в усі боки. Я ледве встиг перехопити руку отця Леонарда перед другим ударом. В обличчя, яке мені так нагадувало щось. Обличчя, окреслене, мічене у своїй безпринципності й бездушності ніби самою епохою. Та й чи однією його епохою? Зачерствіле, безжалісне зміїне лице.
Мені ледве вдалося впоратися з ним. Бо у своєму збудженні та агресивності він ніби набув силу добрих десяти чоловік. І, мабуть, з десятьма міг би дати собі раду. Я забув, як цей стан називають медики. Афект? Ні, є інше слово. Але все-таки мені пощастило вгамувати цей вибух несамовитої сили. І я подумав, як працювали б оці його селянські, звиклі до праці, жилаві руки. Подумав зовсім в дусі одного з наших поетів.
— Побійтеся бога, — вигукнув я, борючись із ксьондзом. Але він уже зів'яв. На місце вулканічного сплеску надзвичайної сили прийшов спокій. Як завжди в таких випадках.
— Що ви робите? — вже тихіше сказав я. — Це ж коштовність.
— Коштовність не буде гіршою від невеличкої вибоїни… І навіть з більшою цікавістю дивитимуться на неї роззяви.
Він пішов у якийсь закуток лівого нефу і спинився перед оббитими кутим залізом дверима. Дістав з кишені великий ключ. Відімкнув двері, які відчинилися з легким рипом, відкривши очам сходи, що збігали вниз. Він не запросив мене з собою, але й не проганяв. Тому я також почав спускатися на невеликій відстані за ним. Він ішов, ніби його хтось вів, і все бурмотів:
— Очистити… Геть… Геть…
З усіх саркофагів один був з того ж самого мармуру, на колір майже як зеленуватий нефрит. Віко на ньому було долоні на дві завтовшки і, видно, важке. І саме під це віко ксьондз загнав гострий з одного боку лом.
— Ось тобі й подвижник.
— Поб'єте.
— Байдуже. Це не життя людське розбити. Допоможіть.
Ми налягли щосили. Зрештою віко піднялося і відсунулося сантиметрів на тридцять-сорок. Я все ще не розумів, що він збирається робити.
— Ще. Ще. Шкода, що не розколошматив хоча б мармурову пику.
Світло з чотирьох невеликих віконець, що навскоси, згори вниз, вели в підземелля, падало на його суворе, раптом ніби всохле обличчя.
— Я доб'юся, щоб його викинули звідси, цю морду, — у нього знову був вигляд навіженого: фанатичний рот і великі, волого виблискуючі очі. — І так скільки часу повітря псував. Стовп віри. Засновник храму, фундатор костьолу. Антихрист!
— Зупиніться, — тільки тут здогадався я. — Не треба. Це ж оскверніння праху.
— Так, — він водив осклянілими очима, — смертна кара за смерть… убивство однієї душі… з трьох. Так, оскверніння праху. Тільки гадаю я, що це рідкісний випадок, коли поганець той, хто не опоганить прах. Такий прах! Не місце тут цьому калові. Ой пане мій, Єзус! — Він розіслав на підлозі ряднину. — Я знав досі один випадок такого вчинку, такої відплати. Прах Мартинова[65]… Відплата божа… Закон… Не думав, що другий випадок тут, що мені доведеться брати участь. — Опустив голову. — Зрештою, ваша присутність… Я не потребую її тут.
64
Відомий польський художник. Картини його роботи є, між іншим у Пінському францисканському костьолі.
65
Мартинов Микола Соломонович (пом. у 1875 р) — вбивця М. Ю. Лермонтова. Після революції у маєтку Мартинова був дитячий будинок. Його вихованці викинули кістки Мартинова з могили на смітник.