Піти й не повернутися

— Стась!

Той, видно, вже знав, що від нього вимагалося, — висмикнув із гвинтівки шомпол і з виском ударив ним жінку.

— Ой!

— Наволоч ти! — втрачаючи розважливість, сипло викрикнув Сотников. — За що? Жінку за що У ньому все нервово затремтіло від гніву, який, однак, вернув рештки його сили, і Сотников якось викарабкався під стіною на одну ногу і повернувся до того Стася. Він, може, тільки тепер відчув, яка вона, ця Дем'яниха, і мимоволі став обороняти її. Підхоплений хвилею гніву, він зовсім забувся про себе й аніскільки не боявся поліцая, хоча подумав, що Стась, певне, дасть і йому. Але спритний, беручкий Стась тільки посміхнувся на його крик і точним напрактикованим рухом совгонув шомпол назад у гвинтівку.

— Буде знати за що!

Сотников помалу оволодів собою, почав оддихуватись і заспокоюватися.

Все було ясно, просто і досить звичайно — вони самі віддали себе в руки цих недолюдків — чого було іншого від них чекати. Якщо не застрелять одразу, треба готуватися до допитів, катування, тяжкої, зневаженої смерті. На якийсь порятунок він не розраховував, усі його шанси-надії уже безповоротно втрачені.

У сінях їх обшукали — вигребли увесь дріб'язок із кишень, патрони, ремінними супонями туго зв'язали руки?

— Рибаку ззаду, а Сотникову спереду — і посадили на шершавий глиняний діл. Потім той, старший, із звіроподібним обличчям поліцай, пішов у хату до Дем'янихи, а другий, що його називали Стасем, лишився на ганку їх пильнувати.

Морозне повітря обпікало хворі груди Сотникова, в голові його паморочилося, пощипувало від холоднечі приморожені вуха — пілотку він десь загубив, мабуть, на горищі. Мерзла і тому ще дужче боліла його поранена нога. Коліно розпухло, він просто не міг поворухнути ним, а боса ступня посиніла й набрякла. Певно, треба було попросити валянок, але він уявив, як боляче буде одягти його, і передумав: чорт із ним! Тепер уже все одно, хай мерзне нога, мабуть, незабаром вона буде вже не потрібна йому. Сидячи долі й усе кашляючи, він позирав на конвоїра — молодого хлопця в чорній хизуватій кубанці: на його гарному з породистим носом обличчі часом несподівано з'являлася приваблива усмішка. Відчувалося в ньому щось людське і знайоме, військове, чи що; може, тому, що той був у військовому бушлаті і чоботях — справних чоботях, — в які були заправлені чорні цивільні штани. На одному плечі Стась тримав гвинтівку, другим сперся об стовп і, лузаючи гарбузове насіння, поглядав то на полонених, то кудись на вулицю — мабуть, чекав транспорт. Але транспорту поки що не було, і він, потоптавшись трохи, сів на порозі, поставивши між ніг гвинтівку. Зблизька пильно, але без злості, скоріше насмішкувато, оглянув обох.