Піти й не повернутися
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Микола Цівина
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Піти й не повернутися». Краткое содержание книги:
— Драбину! Давайте драбину! — басовито командував голос, що звик наказувати.
— Немає драбини, нікого там нема, чого ви причепилися Дем’яниха плакала.
Стукіт, удар у стіну, шкрябання чобіт по брусах і — зовсім близько захеканий голос:
— Так темно там! Нічого не видно!
— Що не видно? Лізь, я наказую, туди т-твою мать!
Знову шкрябання по стіні, хапання руками за верхні бруси стіни, стомлене дихання і нетерпеливе знизу:
— Ну що?
— Зачепився сяк-так. Але темно.
— Крикни!
— Ей, хто тут! Вилазь, а то зараз гранатою влуплю! — пролунало, здається, під самим дахом. Але кроків на горищі не було чути — напевно, поліцай не наважився перелізти стіну.
— Так він тобі й вилізе! — гудів знизу командирський бас. — Схованка якась є?
— А начебто. Сіно, чи що…
— Штрикони гвинтівкою!
— Та не дістану.
— Ей, туди т-твою мать! Теж вояка! На автомат! Автоматом чесони! «Це все, крапка», — сказав собі Рибак і завмер, майже фізично відчуваючи, як зараз їхні тіла рознесе в клоччя стрімка автоматна черга. Але це вже занадто, це вже смерть, на яку він ні за що не міг погодитись.
І все-таки він барився, навіть не ворухнув пальцем, хоча поруч коло боку муляла гвинтівка. Намагаючись використати останні секунди, він шалено метушився в думках, шукаючи порятунку, але ніде його не знаходив: так ловко попалися вони в цю пастку. Певно, усе було вже закінчено, треба було вставати, і на мить йому захотілося, щоб першим це зробив Сотников. Він поранений, хворий зрештою, він кашлем виказав обох, йому більше випадало здаватися в полон. Але Сотников лежав, мов неживий, тільки напружився, схоже було — перестав навіть і дихати.
— Ах, не вилазиш! Ну, я тебе!..
Під дахом почулося коротке металеве клацання — надто знайомий звук автоматного затвора, який ставлять на бойовий взвід. Далі мало бути те найостанніше, за яким нічого вже більше не буває. Може, якась секунда відділяла їх від цього рубежу між життям і небуттям, але й тоді Сотников не ворухнувся, не кашлянув навіть. І Рибак, напослідок жахнувшись, різко відкинув од себе клоччя.
— Стій! Не стріляй!
— Руки вгору! — здичавіло закричав поліцай, і Рибак подумав, як би той з переляку не вгатив у нього чергу. Навпочіпки він вибрався з-під стріхи і встав. Над брусом лазу насторожено застигла поліцаєва голова в кубанці й нерухомий ствол націленого на них автомата. Тепер найстрашнішим для Рибака був той ствол — він вирішував усе. Скоса і пильно позираючи на нього, Рибак підняв руки. Черги поки що не було, загибель нібито відступила, це було головне, а все інше для нього вже не мало значення — про інше тепер він не думав.
— Ага! Попалися, голубчики! Ану, вилазь, в душу вашу мать!
10
...
Звідкись притягли драбину, на горище злізли всі троє, обнишпорили кутки, перетрясли клоччя, забрали гвинтівки. Поки двоє робили обшук тут, полонені під автоматом третього стояли збоку, біля димаря.
Сотников, підкорчивши босу поранену ногу, тримався за димар і кашляв. Тепер уже можна було не стримуватись і накашлятись уволю. Як дивно, але він не дуже й злякався поліцаїв, не дуже боявся розправи — приголомшило усвідомлення власної вини, що так підвів Рибака, та й Дем'яниху, якій зараз теж не минеться. Він дуже шкодував, що не застрелився, поки мав гвинтівку, не загинув у тій перестрілці з поліцаями — навіщо було волоктися сюди, щоб так безглуздо потрапити їм до рук? Він ладний був провалитися крізь землю, аби тільки не зустрічатися з Дем'янихою, що мала всі підстави видряпати обом їм очі за все те, на що вони прирікали її.
І він у розпачі думав, що даремно вони усе ж відгукнулися, хай би вже стріляли — загинули б, але тільки удвох.
З окриками і лайкою їх штурхнули на драбину вниз, у сіни, де біля розчинених у хату дверей схлипувала Дем'яниха і десь за перегородкою злякано плакав малий. Рибак зліз по драбині швидко, а Сотников затримався, сповзаючи задом, на одних руках, і той старший поліцай — плечистий чоловік у чорній залізничній шинелі, з бандитським звіроподібним обличчям — так схопив його за плече, що він разом із драбиною полетів через жорна. Правда, він не дуже вдарився, тільки вразив ногу — в очах потемніло, захлинулося дихання, і він не одразу, тяжко почав уставати з долу.
— Що ви робите, лиходії? Він же поранений, чи ви не бачите! Людоїди ви! — закричала Дем'яниха.
Старший поліцай важко обернувся до того, в кубанці.