В сузір’ї Дракона
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Пороги»
- ISBN: 966-525-569-Х
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «В сузір’ї Дракона». Краткое содержание книги:
Плідно працює письменник і в своєму улюбленому жанрові фантастики й пригод. Свого часу були видані значними тиражами роман Валентина Чемериса «Приречені на щастя» та повість «Білий король детективу».
Звідтоді впродовж п’ятнадцяти років (1990–2005) у журналах, газетах, колективних збірках, альманахах постійно з’являються фантастично-пригодницькі твори письменника. Розпорошені по різних виданнях ці речі вперше виходять під однією обкладинкою у книзі «В сузір’ї Дракона». Виходять з надією, що когось вони (тепер чи й колись), а таки зацікавлять. І, безперечно, стануть для автора ще однією радістю — радістю зустрічі з читачем.
ХТО ВБ’Є ЗМІЯ ГОРИНИЧА?
— … Жили собі та були собі дід і баба, — почав батько розказувати донечці на сон грядущий нехитру казочку, як робив те завжди, коли після закінчення вахтової служби на три дні повертався додому із Зони Відчуження, але цього разу щось не пішла йому казка, він вмовк, зітхнув, замислився…
«Жаль баби, пропаде…» — подумав по хвилі.
Дочка терпеливо чекала подальшої розповіді, але батько, згадавши казкову бабу, вже думав про реальну, про ту, яку він мав би вивезти із Зони Відчуження і чомусь не зробив того…
ІЗ ДОНЕСЕННЯ ДОРОЖНЬО-ПАТРУЛЬНОЇ СЛУЖБИ ТРЕТЬОГО СЕКТОРА ЗОНИ ВІДЧУЖЕННЯ:
«Проводячи (разом із взводом дозиметричного контролю) плановий огляд третього сектора Зони Відчуження, виявили у покинутому населеному пункті 71 (евакуаційний номер, колишнє с. Яблунівка) громадянку (вона назвалася Бабою), яка досі не виконала наказу Державної Комісії про обов’язково-примусову евакуацію із Зони у нові місця проживання, під час минулорічної планової акції, коли з Яблунівки було виселено всіх його мешканців (75 чол. обох статей), стара затаїлася на горищі хати і якийсь час там переховувалася, спускаючись у двір лише вночі. А згодом і взагалі перестала ховатися. І хоча вже минув рік, як її село виселене, продовжує й далі незаконно проживати у своїй хаті. Займається господарством, зокрема городом — з чого й живе. Хліба не має вже більше року. Харчується переважно картоплею та іншими овочами. Відчужуватися від села не бажає. Незважаючи на всі наші зусилля й роз’яснювальну роботу, що село нечисте, а покинуті хати, як і все навколо, випромінюють десятки (місцями навіть сотні!) мікрорентген, категорично відмовилася покинути «рідний» за її висловом край, який чомусь — з її точки зору — став незбагненною Зоною Відчуження.
«Жили собі в селі дід та баба — то й будуть там жити» — заявила та громадянка і додала: — Я, як самосійка, зернина, що виросла з падалішнього плоду. А що може загрожувати падалиці?»
Після побіжного візуального огляду (від меддопомоги, як і від дезактивації стара відмовилась) на оголених ногах гр. Баби виявили різного ступеня радіаційні опіки, задавнені виразки.
Губи сині — від радіоактивного йоду.
Подальше проживання громадянки Баби в забрудненому населеному пункті 71 небажане. А для неї особисто ще й небезпечне.
Чекаємо розпорядження і вказівок, куди саме виселити із Зони Відчуження громадянку Бабу — рідних чи родичів вона не має.
Начальник ДПС лейтенант (ім’ярек)».
— Розказуй, — запхикала дочка. — Ти чому так довго думаєш, тату? Не знаєш казочки, еге?.. Жили собі та були собі дід та баба… — повторила батьків зачин. — А далі? Що з ними сталося? Де вони живуть зараз?..
Батько ледь не відповів: не так і далеко звідси, але — за колючими дротами в кілька рядків, за контрольно-пропускними та дозиметричними постами, за міліцейськими кордонами, за шлагбаумами, за стронцієм, плутонієм та цезієм, за випромінювання в сотні, тисячі й навіть мільйони мікрорентген, у мертвій Зоні Відчуження, в покинутому селі, що вкрилося бур’янами та самосійними деревами різних порід (бур’яни ростуть навіть на солом’яних крівлях хат, що підгнивають — як вони туди позабиралися?), де все опромінено, а тому там заражена вода і земля, і все, що на ній росте, — але своєчасно схаменувся: хіба маленька донечка збагне це, як цього досі не можуть збагнути навіть мудрі з мудрих?
Тому почав традиційно:
— За морями-океанами, за тридев’ять земель, в тридесятому царстві жили собі та були собі дід і баба…
А втім, це в казках так мережать — жили собі та були собі дід і баба, — а в тому селі, про яке мовиться, дід уже давно не жив, жила в рідних палестинах тільки баба. Як її звали, вона вже й сама не пам’ятала — ще за життя дід звав її просто (і як на всі випадки правильно): баба.
«Бо я ж таки баба і є» — думала вона і не гнівалась на старого, якого, до речі, звала тільки дідом.
Дід упокоївся ще до Аварії, до того, як їхній край, в землі якого лежить не одне покоління рідних та родичів, став зватися страшно і незбагненно: Зона Відчуження. Кладовище було неподалік, майже в кінці їхньої вулиці, де село уривало свій плин — між старими, розкарячкуватими соснами виднілися могилки, а між могилками — блакитів петрів батіг та на піску жовтіли безсмертники.
Ще коли село було живим і баба, йдучи на кладовище, казала встрічним:
— Оце йду питати діда: чого він мене до себе не забирає? Піввіку прожили разом, а тепер він там, а я тута… Казна-що таке!