В сузір’ї Дракона
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Пороги»
- ISBN: 966-525-569-Х
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «В сузір’ї Дракона». Краткое содержание книги:
Плідно працює письменник і в своєму улюбленому жанрові фантастики й пригод. Свого часу були видані значними тиражами роман Валентина Чемериса «Приречені на щастя» та повість «Білий король детективу».
Звідтоді впродовж п’ятнадцяти років (1990–2005) у журналах, газетах, колективних збірках, альманахах постійно з’являються фантастично-пригодницькі твори письменника. Розпорошені по різних виданнях ці речі вперше виходять під однією обкладинкою у книзі «В сузір’ї Дракона». Виходять з надією, що когось вони (тепер чи й колись), а таки зацікавлять. І, безперечно, стануть для автора ще однією радістю — радістю зустрічі з читачем.
— Ти його бува не зобижаєш?
— Що мені — робити нічого? — аж образився син. — Але, по правді сказати, він мені вже набрид. Звідколи його забрав у тебе, нявкає, якийсь неспокійний, нудиться, нічого не їсть і схуд так, що ти його й не впізнаєш.
— Чого ж ти мені про це раніше не казав?
— Так ти ж не питала про кота.
— Я зараз приїду.
— Та ти що, мамо! — крикнув син. — Уже північ, транспорт не ходить — що за нагальність?
— Ти до праці йдеш о восьмій? Тоді я в тебе з’явлюся о сьомій…
Син забрав до себе Пушка після розлучення з дружиною. Вона пішла од нього до нового свого чоловіка — і хто б міг таке передбачити, адже тиха та непомітна була, а бач… — а Ігорю покинула все: квартиру, нажите спільне майно (дітей у них не було) тощо. У перший місяць самотності Ігор занудьгував — «Хоч би яка жива душа була в квартирі, щоб хоч слово до неї мовити» — і забрав у матері її улюбленого Пушка. Звичайно, будь-кому Катерина кота б не віддала, щоб їй це не коштувало, але синові… Та ще в такий гіркий для нього час… З котом йому буде легше, все ж таки жива душа в квартирі. Пушок помуркоче, об ногу потреться, занявкає, як їсти захоче, вже ж Ігор не сам буде в квартирі. Та й з роботи його зустрічатиме. Звичайно, після розлучення, кіт — утіха мала, та все ж… Жива терапія… Тож і віддала Пушка, а це, бач, здалося, ніби він у неї на руці вмощується спати… Казна-що таке! Хоча Пушок і любив так у неї спати, та все ж…
Кота забрала в сина ні світ, ні зоря. Не впізнала свого дружка. Повний, здоровий, пишний, він чомусь став маленьким, худим і легким, наче й справді був з одного лише пуху…
На її німе запитання син бовкнув:
— Так він же в мене нічого не хоче їсти! Всі ці дні, як я його в тебе забрав, за тобою тільки й побивається. Їсти відмовляється, схуд, на ні на що перетворився, та все нявкає біля дверей. Сяде там і вимотує в мене душу своїм жалібним нявканням… Думаю, що того й схуднув, що за тобою побивається. Забери його, бо з ним мені ще гірше.
Пушка вона забрала того ж ранку. Він і справді за якийсь там тиждень-другий, що побув у сина, на ні на що перетворився, — шерсть закудлана, ні минулого блиску, ні виду. В очах тільки сум. Катерина сунула його за пазуху — здалося, що шкіру та кості — і замислена поїхала додому. Вже в тролейбусі, пригрівшись у неї за пазухою, Пушок навіть почав лагідно муркотіти. А коли вона привезла його додому, неспішно обійшов кожний куток, переконався, що він нарешті вдома, з апетитом похлебтав теплого молочка і замуркотів, тручись об ноги господині.
І знову вони почали жити, як і раніше. У кота відновився апетит, мурко почав швидко набирати вагу, шерсть його залисніла, він зробився гладким і коли поважно-кумедно розчісував лапою свої вуса, Катерина сміялася.
— Хороший, хороший, — казала. — Просто красень. Тільки лінивий дуже та ще сонько. Скоро й на руки тебе не здужаю взяти.
Пушок щовечора терпеливо чекав, коли вона нарешті ляже й погасить світло. А тоді в пітьмі нечутно стрибав їй на груди і, муркочучи, починав там вмощуватись. Але господиня незмінно казала:
— Пушок, встань, бо мені тяжко. Ач розлігся, що й дихати нічим!
Пушок не ображався, зістрибував з грудей і відразу ж вмощувався в неї на руці. Сідав під боком, а на руку її клав передні лапи, на них голову і солодко засинав — з руки господиня його ніколи не зганяла.
Через місяць Пушок вже був такий, як і раніше: ситим, гладким, важким, з блискучою шерстю, за чистоту якої він старанно дбав.
Але хто ж то стрибав їй на груди, коли Пушок був у сина, часто думала Катерина. Вона ж реально відчувала його вагу, тепло, м’яку шерсть… А він тоді, будучи в сина, тяжко сумував за нею, за господаркою своєю, що вже і їсти відмовлявся. Так йому хотілося спати у неї на руці, як то він звик робити з малих своїх котячих літ. Певно то його душа (чи щось там ще — аура, як на теперішню термінологію, сутність) відділялася в тузі від його тіла, прилітала додому і в пітьмі вкладалася на рідних грудях, а потім і на руці…
Від таких думок Катерині було не по собі — невже й тварини мають щось схоже на душу, чи як вона там у них називається? Запитала б у Пушка, але хіба він скаже? Мурко, мабуть, і сам не знає, що в нього щось таке є, схоже на душу… Та й мови його не знала, хоча… Для чого тут мова, коли й так усе ясно…
А Пушок, позираючи на неї знічев’я крізь вузькі щілинки примружених повік, ліниво муркотів собі та муркотів — задоволений, як завжди лінькуватий і увесь його вигляд так і промовляв: говори собі, говори…