В сузір’ї Дракона

— Чуєш, діду, мутантом та гадючка-зміючка виявилась. Що воно за слівце таке, не знаю, але думаю, що зміючці не поталанило. Проте — хай живе… Ось так стало нас у селі вже четверо: я та коза з собакою та зміючка з трьома головами. Вона так і лишилася під пеньком жити — нірка там у неї. Я хутко з нею подружилася. Принесу молочка в черепочку, посвистю, або палицею об пеньок постукаю, вона й виповзає… Спершу одна голівка — старша в неї чи що? — виткнеться, роздивиться що та як, а тоді інші витикаються. Виповзе і до черепочка, молочко залюбки цмулить. Тільки ж голівки хоч і на одному тулубищі, а сваряться поміж собою. Одна до одної шиплять, одна одну лобами б’ють. А старша у них — середня голівка. Як їй терпець урветься, то насварить і ту, і ту, і все у них тоді ладком. А Сірко теж до них звик — не гавкає більше. А зміючка за мною буває по городі повзає, а я до неї гомоню. Оце, розказую їй, село наше заражене, нікого немає. Бо — радіація. То й тобі тут негоже далі жити, бо ще й четверта голова в тебе виросте. Воно коби ума стало більше, то й нічого, тіло де ж його набереш одразу на три голови. У наших в багатьох і на одну катма, а в тебе аж три. — розігналася.

— Чуєш, діду… Якось вештаюсь у дворі, аж чую машина їде. Міліція зупиняється біля двору, гукає: «Агов, бабо, ти жива-здорова?» Та тіко жива, одказую, — а щоб здорова, то й не дуже, літа вже до землі гнуть…» — «А гадючка триголова як? — питають. — Скоро приїдуть та заберуть її в інститут — для науки цінний спонат…»

Жаль стало мені триголову зміючку, звикла я до неї. Вона й у двір іноді до мене приповзає, на сонечку в дворі вигрівається, дрімає… Спіймають, думаю, її, у банку зі шпиртом укинуть і — готовий спонат… Взяла ящичок, заманила туди гадючку і віднесла її в ящику за хату — бузина там густо росте. В бузині й поставила ящичок. Живи тута, кажу. Тепер туди їй у черепочку молочко ношу. Гомоню до неї. Сиди, кажу, так, долею обіжена, бо в шпирт тебе вкинуть… Вона й зосталася жити в бузині. Аж тут через тиждень знову міліція (спасибі, хлібця мені завезли) та й кажуть: «Бабо, приїхали за вашою триголовою гадючкою…» Немає, одказую, пропала. «Жаль, — кажуть, — для науки був цінний спонат… То може, хоч шкелет од неї уцілів?..» — «Який там шкелет, — одказую, — я її разом з бур’яном спалила. Як ото Кирило Змія Горинича колись, побідивши його, спалив… «Який Кирило?» — дивуються. Хіба вам, питаю, хлопці, бабусі ваші, як ви маленькими були, про Змія Горинича та про Кожум’яку не розказували?»