В сузір’ї Дракона
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Пороги»
- ISBN: 966-525-569-Х
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «В сузір’ї Дракона». Краткое содержание книги:
Плідно працює письменник і в своєму улюбленому жанрові фантастики й пригод. Свого часу були видані значними тиражами роман Валентина Чемериса «Приречені на щастя» та повість «Білий король детективу».
Звідтоді впродовж п’ятнадцяти років (1990–2005) у журналах, газетах, колективних збірках, альманахах постійно з’являються фантастично-пригодницькі твори письменника. Розпорошені по різних виданнях ці речі вперше виходять під однією обкладинкою у книзі «В сузір’ї Дракона». Виходять з надією, що когось вони (тепер чи й колись), а таки зацікавлять. І, безперечно, стануть для автора ще однією радістю — радістю зустрічі з читачем.
Кіт і справді був важкуватий (розжирів, сонько!). І вдень спить, і вночі, а між спанням тільки їсть, тож Катерина легенько, аби знову ж таки не образити кота, якого любила, зіштовхнула його з грудей. Пушок не зобидився, а влаштувавшись у неї на руці, затих — він завжди, коли вона зганяла його з грудей, влаштовувався у неї на руці, власне, на руку клав передні лапки, на них голову і швидко засинав — аж солодко похропував уві сні, ледацюга! А серед ночі, як набридало так чи жарко ставало, Пушок, ліниво потягуючись, зводився і йшов досипати у крісло.
Отож, Пушок затих у неї на руці і навіть почав похропувати і вона вже теж почала засинати, як раптом думка ледь не підкинула її на ліжку: ніякого Пушка в квартирі немає, бо він уже місяць, як у сина.
А на руці в неї щось пригрілося — м’яке, кругле, тепле і важкеньке… І вона жахнулася: невже домовик?
«Господи, казна-що таке подумала, — в ту ж мить заспокоїла себе, але з того заспокоєння нічого не вийшло — її вже почало тіпати… Який… домовик? Та в неї його зроду не було, бо ніколи нічого… такого… підозрілого не завбачала… Та й кажуть, домовика не просто загледіти, бо на очі він не показується… А ось людське тепло, затишок — любить. Ат, подумала в наступну мить, який домовий, то все Пушок, він любить спати в неї на руці… Але ж Пушка немає…»
Не дихаючи, хоч хвилювання чи ляк аж роздирали їй груди, Катерина нечутно випростала вільну, праву руку до тумбочки біля ліжка, безпомилково натрапила в пітьмі кнопку вмикача світильника і — раз-два-три, що буде те й буде! — натисла її.
Спалахнуло світло, од якого вона в першу мить аж зажмурилась. І як ото вона мимовільно заплющила очі, щось наче нечутно зіскочило в неї з руки і мовби розчинилося в повітрі… Жінка широко розкрила очі, схопилася й сіла на ліжку, важко дихаючи — ні на руці у неї, ні в ліжку, ні взагалі будь-де в кімнаті, кота чи будь-якої іншої істоти чи взагалі живої душі не було. Але її ліва рука, на яку в пітьмі щось всілося, все ще зберігала тепло од чогось живого й пухнастенького…
Катерина квапно перехрестилася, хоч давно вже до цього не вдавалася, потім подумала і на всяк випадок перехрестила свою ліву руку, що все ще зберігала дотик чужого теплого кубельця, постіль, всі чотири стіни в кімнаті і тільки тоді нарешті сполошено перевела подих. Але заспокоєння не минало — надто реально вона відчувала невідому істоту на своїй руці. Про домовика намагалась не думати. Який домовик у наш час — вигадки все то пращурів. Та й при яскравому світлі в домовика щось не дуже вірилось. Не інакше, як Пушок. Ось тільки де він узявся?..
Тихо покликала:
— Киць-киць!.. Пушок, Пушок?..
Він завжди вибігав на її голос, але тільки не цього разу. Катерина встала, оглянула кімнату, зазирнула під диван, під стіл та крісло, потім, запалюючи світло, обдивилася коридорчик, кухню, ванну, туалетну і крихітну кладовку — кота ніде не було. Та й де Пушок міг взятися, коли він зараз у сина…
Зрештою, заспокоївшись, лягла і, трохи повагавшись, погасила світло. Сторожко лежала в пітьмі, прислухаючись до найменшого шерхоту, але нічого ніде підозрілого… По якомусь часі Катерина почала вже дрімати, як раптом хтось — стриб їй на груди!
— Пушок, — крізь сон пробурмотіла вона, — ти знову шкодничаєш? Ану встань з грудей, бо мені тяжко…
І тієї ж миті схопилася і квапно, тремтячими руками увімкнула світло — кота ніде не було. Вона знову згадала, що кіт у сина і сиділа отетеріло, не знаючи, що їй діяти… Може, то їй спросонку здається? Звикла, що кіт у неї на руці спить, от і сниться…
Так повторювалось кілька ночей поспіль і Катерина вже просто не йняла віри. Досить їй лягти й погасити світло, як по якомусь часі оте м’яке, тепле, пухнасте стрибало їй на груди, а потім, як вона казала, що їй тяжко, перебиралося на руку… Вона вкотре вмикала світло і вкотре переконувалася, що ніякого кота ніде й близько не було. Кіт був у сина…
І тут зненацька у неї спалахнула одна думка: а що, коли?..
Катерина квапно набрала синів номер, не звернувши уваги на те, що вже північ. До апарата довго ніхто не підходив. Та ось у трубці клацнуло і почувся невдоволений синів голос, хриплий зі сну:
— Алло, хто це? Що треба серед ночі?..
— Синку, де Пушок? — поспіхом запитала Катерина, все ще посилено дихаючи.
— Та ось він… біля телефону, — смачно позіхнув син. — Не кіт, а якась загадка. Хто б не дзвонив по телефону, він і вухом не веде, а тільки ти дзвониш, так і кидається до апарату і так жалібно нявкає, наче за тобою занудьгувався. І як він вгадує, коли ти дзвониш, а коли інші? Телефонні дзвінки всі одинакові, а бач. Пушок розрізняє…