В сузір’ї Дракона
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Пороги»
- ISBN: 966-525-569-Х
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «В сузір’ї Дракона». Краткое содержание книги:
Плідно працює письменник і в своєму улюбленому жанрові фантастики й пригод. Свого часу були видані значними тиражами роман Валентина Чемериса «Приречені на щастя» та повість «Білий король детективу».
Звідтоді впродовж п’ятнадцяти років (1990–2005) у журналах, газетах, колективних збірках, альманахах постійно з’являються фантастично-пригодницькі твори письменника. Розпорошені по різних виданнях ці речі вперше виходять під однією обкладинкою у книзі «В сузір’ї Дракона». Виходять з надією, що когось вони (тепер чи й колись), а таки зацікавлять. І, безперечно, стануть для автора ще однією радістю — радістю зустрічі з читачем.
— А чому він повернувся?
— Не знаю, — батько звівся. — Спи, донечко, все це… казочка.
Дружині, як вони лишилися удвох, поскаржився:
— Радіація, на жаль, розповзається, Зона Відчуження збільшується, вона вже підійшла до нас на відстань кількох кілометрів. Що будемо робити?
— Мабуть, Змій Горинич таки й справді повернувся, — зітхнула дружина. — То хто ж нас тепер порятує?
— А я знаю, а я знаю! — заглянула до кімнати дочка (виявляється, вона не спала). — Треба поїхати до Києва і знайти там Кирила Кожум’яку і попрохати його аби він убив Змія Горинича і нас порятував.
ІНДРИК ЗВІР — ДОБРА ДУША
Колись, ще не за моєї пам’яті, виселок, який нині став селом, звався Старим Рудником і в цьому навіть був свій, як тепер модно казати, шарм, адже в нас і справді з давніх-давен був рудник. У чорта на куличках, як тоді казали. Але це якщо дивитися з центру гірничого басейна, з тамтешньої дзвіниці на нашу окраїну. Тоді ми й справді далеко. Рудник той був ближче не до Кривого Рогу, неофіційної столиці залізного краю, а до сільськогосподарської зони, адже нас з усіх боків обступали поля. А до гірницької столиці було їхати та їхати. Тож коли старий рудник закрили, гірники не стали нікуди перебиратися, а перекваліфікувалися — це було простіше, та й житло не доводилось міняти, — з підземних робітників на наземних, себто хліборобів. І вчорашні рудокопи зайнялися землею. Ще й які з них селяни повиходили! А виселок з часом перетворився на село і тоді ж отримав нове ймення — Зелена Долина. Але старожили, які доживали віку, вперто його йменували по-своєму і якщо хто питав до нас дорогу, дивувалися:
— Зелена Долина, кажете? Щось я тутечки такої не пом’ятаю. Та й зелені в нас малувато, край, самі бачите, степовий, сухий… А-а, стривайте!.. Дак це ж Старий Рудник? Так би одразу й починали… Оце ви і є в Старому Руднику, який нині зветься Зеленою Долиною.
Але вона тіко звалася так, насправді ж Зелена Долина не завжди була зеленою. Хіба по ранній весні та дощового літа, що вряди-годи випадали в наших краях. А причина тому — суховії. Часті гості, в наших південних, бідних на воду, степах…
Річки чи бодай озера — і в помині, підземні води не близько, тож і колодязі в нас глибо-оченькі, скажу вам! Та й вони не завжди наповнюються рятівною вологою. А вже як надходила суш (а вона у нас з’являється, як за графіком — щоліта), в колодязях взагалі зникала вода. Єдина надія на привізну, але хіба її в цистернах навозишся? Людям ще сяк-так, а худобі? А землі?
І все ж ми гордо величали своє село Зеленою Долиною, а старожили вперто — Старим Рудником. Як і мій дідусь Гурій (його односельці звали Гурком). В молодості він гірникував, тож його по-вуличному прозивали Гірником. Гурком-Гірником. А коли й Обушком. По-всякому. Коли я застав його, він уже розмінював восьмий десяток, але ще бігав прудко — маленький і сухенький. «Наче пропелер в Гурка із заду встромлений», — казали про нього, дивуючись його невгамовності.
Про старий рудник та як він коли замолоду обушком під землею цюкав, дідусь мій міг згадувати без угаву. А що вже казок різних знав, переказів, легенд, бувальщин — не переслухаєш! Тільки спробуй розібратися, де він правду подає на-гора, а де для красного слівця щось вверне. Може тому дідуся мого величали казкарем, тож до його оповідок, що їх величали теревенями чи й баляндрасіями, не дуже й прислухалися. Хай дітям, мовляв, баїть, а ми вже повиростали з безштаньків.
Та тільки-но в наші краї надходила суш (а вона до нас завжди приходила з півночі, як учені пояснюють — сухе континентальне повітря з північних широт дорогою добре прогрівається і вже в нас палить немилосердно, ось тоді й міліли колодязі, висихали джерела й репалась земля, а в степах розбійничали суховії), односельці ні-ні та й зверталися до Гурка-Гірника:
— Ти б погуторив, Гурку, зі своїм звіром, га? Хай дасть води — горимо ж…
— Еге, як тривога — так і до Бога, — задоволено, що його не забули, озивався старий. — А то — казочки, баєчки Обушка… А припекло, так і за мого звіра згадали. Гаразд, гаразд, піду вже до нього просити водиці. Він хоч і звір, а душа в нього добра — не відмовить.
— А хіба душі в звірів бувають? — як чорт із шкатулки вистрибував я із своїм запитанням скептичним.
— У доброго звіра — так. Душі немає лише в поганих людей.