Чужинець в Олондрії (ЛП)
- Автор: Саматар София
- Серия: Олондрія #1
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Переводчик: mirabel.lv
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чужинець в Олондрії (ЛП)». Краткое содержание книги:
У відчаї Джевік шукає допомоги в жерців олондрійських релігій, однак швидко стає пішаком у боротьбі між двома найпотужнішими культами імперії. І хоч країна стоїть на порозі війни, йому доводиться протистояти привиду й дізнаватися історію дівчини, аби отримати хоч якийсь шанс стати вільним, звільнивши заразом і її. Це випробування кидає виклик його розумінню мистецтва й життя, батьківщини й вигнання, а також того, де проходять межі того «спокусливого некромантства», яким є для нього читання.
—❖ ♦ ❖—
Нагороди та номінації: Nebula Award Nominee for Best Novel (2013), Locus Award Nominee for Best First Novel (2014), World Fantasy Award for Best Novel (2014), IAFA William L. Crawford Fantasy Award (2014), British Fantasy Award for Best Fantasy Novel (the Robert Holdstock Award) (2014)
Вона робить це, але за собою доглянути не в стані. В неї брудне волосся, і вона плаче, бо в борошні замножилися довгоносики. Я знаю, в чому причина: це той чоловік, що з'явився, як тільки батько перестав розмовляти, брутальний рудий чолов'яга з піратського узбережжя. Здається, мати бачить його в прогнилій частині даху, куди затікає дощ, і в бананах, що кишать мурахами, і в усьому, що потворне, зіпсуте й переслідує її: в непристойних жестах і гримасах долі. Я також бачу його всюди. Його обличчя з бляклими очима рептилії перемогло мої мрії про пагорб, про щедру тітоньку. Я думаю про його стрункі зап'ястки, він мав би бути ставний, він посміхається мені. Припини! — кричу на матір. Я через тебе з глузду з'їду.
Вона припиняє. Складає намисто назад у мішок. Вона отак годинами рахує ті намистини, наразі це її єдина думка у ці дні. Нам треба плисти в країну привидів, там Джіссавет вилікують. Вона, мабуть, думає, що боги згублять наш слід. Ідіотка, яка ж вона несосвітенна ідіотка, та ж я не хочу покидати батька, але таки попливу, хоча б заради того, щоб вирватися з цього дому, з цієї недогнилої халупи, з її стійким смородом поту, що забиває геть усе, з її темрявою, де всі ми поволі божеволіємо. Я попливу з нею; мені вже все одно. Але того дня, вдосвіта, я обійму батька й притулюся щокою до його щоки. І я сама виплутуватиму своє волосся з його стиснутих в кулаки пальців, коли мене опускатимуть в човен.
Отака мапа Кіему, Джевіку: намальована в зірках і безсмертна. Вона зогнила, розклалася вже, але ніколи не вмирає. Це тіло псуття, в якому щогодини невинність зустрічається зі своєю долею — швидким і безгомінним згасанням. Я бачила цю мапу, бачила, як ми простували її шляхами, моя мати й я, як ми співпрацювали в абсолютній гармонії; усвідомила, що Кіем завжди потребує отаких двох — тієї, що псує, і тієї, що підкорюється, що ми були створені одна для одної в цьому одвічному плані. Це одкровення явилося мені в усій своїй неуникненній, кришталево стрункій величі, й була в ньому така краса, що на очі мені навернулися сльози. Ти зруйнувала моє життя, прошепотіла я. Ти знищила все, що в мене було. Через тебе я ніколи не зазнала чистого щастя…
Це відбувалося в Притулку молодих жінок. Вона нахилилася над мною, викручуючи воду з мокрої ганчірки мені на волосся, обтираючи мені чоло. Губи мала розтулені від зосередження. Я закрила очі, оточена важким запахом її подиху, п'яна від огиди й відчаю. А коли відкрила очі, то побачила зблизька пори в її шкірі, її величезні променисті очі, і раптом — не знаю, з чого це почалося — побачила ще й киїтну, те, як ця хвороба переслідувала її все життя, те, як завжди поставала перед нею знаком її згубника. Спочатку це був чоловік з печер, а потім — її дитина, її власна дитина: ми завжди були поряд, нещадні, як боги. На кожному кроці ми б'ємо її, насміхаємося з неї, нищимо її щонайскромніші мрії, її надії. Я розуміла свого батька, розуміла чоловіка з печер, ті дикі почуття, які охопили його на вид її слабкості й невпевненості — тих нещасних вад, які часто доводили мене до межі шаленства: Кіем не терпить присутність невинності. Ми ненавидимо тих, кому вдалося уникнути того знання, яким ми володіємо, — знання тіла псуття. Саме її невинність позбавляла мене задоволення, і саме моя жорстокість позбавляла її будь-якої приємності. Коло повністю замкнулося. Вже покликали санітарів, поки мати намагалася утримати мене в ліжку. Я відштовхувала її, але не мала певності, чи то штовхаю, чи чіпляюся за неї, бо її сукня, здавалося, якимось незрозумілим чином весь час застрягала в моїх долонях… Звідкись здалеку долинув голос, божевільне виття, якийсь моторошний, порожній, сливе нелюдський звук, немов глас з потойбіччя. Я — Джіссавет Кіемська, повторював той голос знову й знову. Я з Кіема.