Чужинець в Олондрії (ЛП)
- Автор: Саматар София
- Серия: Олондрія #1
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Переводчик: mirabel.lv
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чужинець в Олондрії (ЛП)». Краткое содержание книги:
У відчаї Джевік шукає допомоги в жерців олондрійських релігій, однак швидко стає пішаком у боротьбі між двома найпотужнішими культами імперії. І хоч країна стоїть на порозі війни, йому доводиться протистояти привиду й дізнаватися історію дівчини, аби отримати хоч якийсь шанс стати вільним, звільнивши заразом і її. Це випробування кидає виклик його розумінню мистецтва й життя, батьківщини й вигнання, а також того, де проходять межі того «спокусливого некромантства», яким є для нього читання.
—❖ ♦ ❖—
Нагороди та номінації: Nebula Award Nominee for Best Novel (2013), Locus Award Nominee for Best First Novel (2014), World Fantasy Award for Best Novel (2014), IAFA William L. Crawford Fantasy Award (2014), British Fantasy Award for Best Fantasy Novel (the Robert Holdstock Award) (2014)
Можна сидіти в кутку. Оце й усе, що можна робити, коли починається дощ. Сидіти в сухому кутку й спостерігати, як вода розтікається підлогою. Врешті-решт вона знаходить свій шлях до дверей і приєднується до решти дощу, десь там, зовні. Там повсюдно грім, темрява, холодний туман.
Але іноді… Хіба ж не бувало так, що, дочекавшись, коли очиститься небо, можеш вийти на вулицю — і бігати, кричати, стрибати, щоб струшувати краплі дощу з листя? Хіба ж не правда, що запах намулу був таким підбадьорливим, приємним, аж надміру… що жовте світіння намулових рівнин затьмарювало небо? І скрізь можна було почути свій власний голос, що дзвенить в холодному повітрі, і можна було продиратися крізь очерет, що випростувався й розсівав бризки. І море, все ще бурхливе, розгніване, яскраво фосфоресціювало. З ним можна було бавитися: його сяйво чіплялося до тіла.
Це правда, я торкнулася того сяйва, але тоді чому я постійно відчуваю голод, чому я завжди прагну більшого, більше світла, більше життя? Цього життя, в якому в мене немає нічого, окрім цієї хвороби, жахливої, невиліковної, хвороби, яка поволі стає мною. Залишаючись сама, я думаю про свій поцілунок, свій єдиний поцілунок, але обережно, боюся-бо затерти його занадто частим згадуванням; я обмежую себе, постановивши, що думатиму про нього лише раз на тиждень, раз на місяць. Це мій найбільш приватний спогад. Коли мені дозволено по нього думати, я закриваю очі й концентруюся; важко знову віднайти той момент. Я починаю з шуму хвиль, потім додаю гострий дим сигар. Я лижу собі зап'ясток, щоб відновити смак солі. Ось він надходить. А тепер він вже тут. П’янкий смак імбиру на його губах, губах цього незнайомця, цього чужинця. Але кожного разу він стає слабшим, аж поки зусилля пригадування не стирає його цілком, і я відчайдушно намагаюся відслідкувати його незворотньо втрачений обрис.
Корабель відпливає од берега. Він надто великий, щоб відчувати на ньому море. Тільки у полудень ми наважуємося виходити з каюти. Потім, коли палуба порожніє, лежимо під тентом, заспокоєні вологим повітрям. Довкола, куди не глянь, блищить океан.
Ми спалили тіло бабусі на схилі пагорба.
Я пам'ятаю ту мандрівку. Ми всі розмістилися в батьковому човні, батько плавно веслував довгими, вправними рухами, а мати плакала, затулившись бавовняною ганчіркою. Я почувалася важливою особою, бо мала відповідальне завдання: махала очеретяним віялом над маленьким сухим трупом. Його вкривало тонке простирадло нещільного ткання, немов на те, щоб старенька не задихнулася від спеки.
Кіем, мабуть, ніколи ще не бачив такого мовчазного похорону. Батько почерпнув цю ідею в чанаві. Не було ані інших плакальниць, ані блакитної крейди, ані вереску рогів та голосінь; на мій превеликий жаль, не було й таць зі смачними наїдками. Нічого такого — лише цей одинокий простий човен, цей чоловік, ця жінка, ця дитина, що йдуть випаленою травою, минають ліс, плентаються до відлюдного місця на пагорбі, голому в цей посушливий сезон. Мати несла тіло на руках. Батько запалив гілку, яка змусила мізерну фігурку зашкварчати на погребовому вогнищі, а я тим часом спостерігала за тим, як комахи тікають від вогню. Це Ханадіт Кіемська, промовив батько приємним, рівним голосом. Ось ми відпускаємо її на Острів Достатку.
Гадаю, він намагався щось сказати мені: щось заспокійливе про смерть, про те, що тіло повертається в обійми вітру. Але мені було нудно, мені докучали спека й голод, я шкрябала комашині укуси і жодного жалю не відчувала, отож і втішання не потребувала. Трава на пагорбі, висхла й жовта, швидко почорніла. Я почала скиглити, що в диму якийсь дивний запах. Повертаймося вже, канючила я, мене щораз більше брала нетерплячка, а батько на те лиш хитав головою. Мати на мене навіть не глянула.
Моя мати: вона була невтішна, горе цілком заволоділо нею. Так вона побивалася за тією істотою, за тією шкіряною лялькою, що смерділа сечею. Можна було подумати, що ніколи не було на світі жінки більш чудової, обожнюваної й оточеної любов’ю, ніж Ханадіт Кіемська. Таті, таті, стогнала вона. Довгі роки, скільки я себе пам'ятаю, бабуся не могла розмовляти, майже не могла рухатися, була порожньою оболонкою, яка нічого не давала своїй дочці, лишень стирчала в куті, як старий калабас. Так я й заснула там, на тій траві, а потім прокинулася раптом, перелякана чужим оточенням, темним задимленим небом над пагорбом і огидними, спазматичними материними криками.