Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

— Ясновельможний лорде Берн, — сказав Каспіан, — мені пече розпитати вас про те, як стоять справи на цих островах. Та спершу розкажіть, що було з вами?

— Розповідь моя буде недовга, — відповів Берн. — Коли я та шестеро моїх друзів досягли цих країв, я покохав тут одну прекрасну остров’янку і вирішив, що морських пригод з мене досить. Повертатися до Нарнії, допоки нею правив вашої величності підлий дядечко, мені також не всміхалося. Тож я, не довго думаючи, одружився і ввесь цей час прожив тут.

— А що за людина цей Бельмес, тутешній губернатор? Чи визнає він, що служить нарнійському королю?

— На словах, авжеж, визнає, — відповів Берн. — Усі справи тут вершаться іменем короля. Та навряд чи зрадіє, якщо у його володіння пожалує сам король. І якщо ви, ваша величносте, постанете перед ним без зброї й охорони, то іменем короля — тобто вашим же власним — він оголосить вас крутієм і самозванцем, і тоді за ваше життя я не дав би і півнапівмісяця. Чи багато з вами людей?

— Мій корабель саме обходить острів, — сказав Каспіан. — На ньому близько тридцяти озброєних вояків. Ми могли б дочекатися його, напасти на Гавкінса й звільнити моїх полонених друзів…

— Не раджу, — сказав Берн. — Якщо справа дійде до сутички, на допомогу Гавкінсу з Вузької Гавані можуть приспіти ще два-три кораблі. Краще вдати, що у нас війська без ліку, і посіяти в лавах супротивника переполох. Бельмес — неабиякий боягуз, і це, гадаю, буде неважко. У відкритий бій вступати не варто.

Розмірковуючи таким чином, Каспіан і Берн вийшли на берег північніше від поселення, і там Каспіан просурмив у ріг. Цей був звичайнісінький собі ріг, бо чарівний Каспіан залишив своєму регенту — Тіквіку. Дрініан, що давно чекав на сигнал, відразу ж упізнав звук королівського рога, і «Зоряний мандрівник» встав на якір неподалік берега. На воду спустили ту саму трудівницю-шлюпку, і незабаром Каспіан і лорд Берн стояли на палубі, пояснюючи капітану, що сталося. Дрініан, подібно до Каспіана, поривався негайно брати корабель работоргівця на абордаж, та Берн зумів-таки відрадити і його.

— Тримайте курс уздовж протоки, капітане, — сказав він, — а потім повернете на Авру. Там лежать мої володіння. Але спершу підніміть королівську хоругву, виставте на борт бойові щити й відрядіть якомога більше вояків на абордажну палубу. І на відстані у п’ять летів стріли звідси, коли вийдете у відкрите море, з лівого борту на носі вивісьте сигнальні прапорці.

— Сигнальні прапорці? Для кого? — здивувався Дрініан.

— Як для кого? Для інших кораблів нашої ескадри. Їх у нас нема, але Бельмес має думати, що вони в нас є.

— Гм, зрозумів… — сказав Дрініан, потираючи долоні. — І нехай усі вони прочитають наші сигнали. Що ж просигналити? «Наказую всій ескадрі обігнути з півдня Авру і зібратися в?..»

— Бернстеді, — підказав лорд Берн. — Це буде саме те! Весь шлях ескадри, якби така була, не проглядався б із Вузької Гавані.

Хоч як Каспіану не шкода було друзів, що нудилися в трюмі невільницького корабля Гавкінса, та решта дня виявилася вдалішою. Під вечір (бо їм довелося увесь час іти на веслах), після того як обійшли праворуч північно-східний виступ Дорну, а потім лівим бортом — Авру, вони увійшли у тиху гавань на південному узбережжі Аври, де до води спускалися мальовничі землі Берна. Підданці Берна, багато з яких, як було видно з борту, поралися в полі, були йоменами (тобто вільними людьми), і то був щасливий і квітучий край. Тут вони ступили на берег, де в невисокому будиночку з колонами, що виходив на затоку, на них чекала просто королівська вечеря. Берн, його чарівна дружина і славні доньки влаштували їм теплий прийом. Коли стемніло, Берн відправив човном посланця на Дорн із велінням здійснити певні приготуванні на день прийдешній, та які саме точно він не сказав.