Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

Вони спустилися на берег, звідки було видно Дорн. Тут стояло кілька будиночків, до вбитого в пісок кілочка було прив’язано довгого човна, а трохи подалі гойдався на хвилях брудний та обтріпаний вітрильник.

— Так от, малеча, — сказав работорговець. — Лізьте мерщій у човен, та щоб мені без шуму, а то погано буде!

У цей час із одного з будиночків, що на вигляд був схожим на таверну, заявився височенний бородань і сказав:

— У тебе, я бачу, Гавкінсе, новий товар?

Работорговець, якого саме так звали, низько вклонився і розплився в улесливій посмішці:

— Й до того ж добірний, ваша ясновельможносте.

— Скільки ти хочеш за цього хлопчиська? — спитав бородань, ткнувши пальцем на Каспіана.

— О, — заметушився Гавкінс, — я не сумнівався, що ви, ваша ясновельможносте, відразу помітите справжній товар. Та й сам я ніколи б вам казна-що не підсунув. Хлопчина справді славний. Я вже встиг до нього начебто навіть прив’язатися, як до рідного… Я взагалі людина душевна й чула. І як я тільки взявся за цю роботу — досі не второпаю… Та, нехай так, для такого покупця, як ви, ваша ясновельможносте…

— Називай ціну, смердючий пес, — зневажливо кинув бородань. — Думаєш, мені цікаво слухати твою жалюгідну брехню?

— Для вас, ваша ясновельможносте, і тільки для вас — триста півмісяців. Та з будь-кого іншого я б узяв набагато, набагато…

— Даю сто п’ятдесят.

— Благаю, лише не розлучайте нас! — вигукнула Люсі. — Ви навіть не знаєте, кого ви… — та тут вона замовкла, бачачи, що Каспіан і тепер не бажає відкриватися.

— Отже, сто п’ятдесят, — повторив покупець. — Дуже шкода, дівчино, та всіх вас я купити не можу. Відв’яжи мого хлопчака, Гавкінсе. Та диви — обережніше з рештою, зрозуміло?

— Та що ви! — образився Гавкінс. — На всіх островах не знайдеться купця, який пильнував би за своїм товаром дбайливіше за мене! Я піклуватимусь про них, як про власних дітей!

— Це вже напевно, — похмуро зауважив бородань.

І для дітей настала жахлива хвилина. Каспіана відв’язали, і його новий господар наказав:

— Ходімо, юначе.

Люсі розридалася, а Едмунд сильно зблід. Та Каспіан обернувся через плече й кинув:

— Не зневіряйтеся. Ось побачите — все закінчиться добре. До побачення, друзі!

— Гей, панночко, — сказав Гавкінс Люсі, — ану, годі нюні розпускати, а то завтра тебе, таку шмаркату, ніхто й купляти не захоче!

Невдовзі вони були на кораблі. Їх відвели вниз, у довге напівтемне поміщення, де виявилось чимало інших сердешних бранців. Гавкінс, звісна річ, був не просто работорговцем, але ще й піратом: він сновигав протоками між островами й хапав усіх, хто потрапляв йому під піратську руку. Серед полонян дітям не вдалося зустріти жодного співвітчизника; тут томилися в основному гальмійці й скипідарці. Сидячи на соломі, Едмунд і Люсі з тривогою думали про долю Каспіана, а Юстас неспинно бурчав, звинувачуючи у тому, що трапилося, кого завгодно, окрім самого себе.

Тим часом із Каспіаном відбувалося дещо таке, що більше варте на увагу, ніж опис невільницького корабля. Чоловік, який купив його, пройшов із ним вузькою вуличкою між будиночками й вивів на широкий вигін за поселенням. Там він повернувся до нього обличчям.

— Не бійся мене, — промовив він. — Я не зроблю тобі нічого лихого. А купив я тебе ось чому: ти нагадав мені одного чоловіка…

— Дозвольте запитати кого, ваша світлосте? — проказав Каспіан.