Там, де козам роги правлять
- Автор: Паукшта Евгеніуш
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: «Молодь»
- Переводчик: Олексій Федосенко
- Жанр: Советская классическая проза
Электронная книга - «Там, де козам роги правлять». Краткое содержание книги:
На батьківщині письменника ця повість вийшла вже трьома виданнями (1959, 1961, 1968).
Сонце повисло над кущами верболозу, стало більше, залило рум’янцем, закривавило озеро, викликало новий вибух пташиного рейваху; потім воно легко зсунулося за кущі, велетенське, дивилося якусь хвилину половиною кола, далі вже тільки краєчком, а тоді раптом провалилося, лишивши на воді густий рубін захопленого ним неба.
— Їдьмо, до смерку треба стати на місце. — Тверезий Метек перервав захоплення.
Клем глибоко зітхнув, докірливо глянув на товариша.
Місце було гарне, його обрали і ретельно підготували ще напередодні. Вимірявши глибину, Метек забив у дно дві тички з розвилинами на кінцях. У ті розвилини він примостив довгу жердину. Сидячи в човні, можна було покласти на неї вудлища, бо тримати їх весь час у руках було важкенько, На березі, за смугою очерету, височіла велика купа хмизу.
Донні вудочки вже мокли у воді. Хлопці насаджували на гачки п’явок, черв’яків, верховодок, які хлюпотіли у відрі. Закидали, стежили, як легесенько тремтять поплавці на вудочках з верховодками.
— Дно тут дуже мулисте, вугрі це люблять,— прошепотів Метек.
— Можна розмовляти? — запитав Едек.
— Уночі можна. Аби не дуже голосно.
Стемніло. Тільки на заході ще трохи жовтіло небо. Пташки замовкли, один бугай усе ще покрикував грубим голосом. На небі несміливо заблищало кілька перших зірок.
— Буде досить видно, хоча й не так, як при місяці.
Якийсь час сиділи спокійні, замислені. Вечірній спокій впливав і на людей. Поплавців на воді вже не видно було. Хлопці тримали руки на вудлищах, щоб почути навіть найслабше здригання їх. У Метека і Міхала було по дві вудочки, у Едека й Клема — по одній.
— Як упіймаємо першого, то розкладемо вогонь, сидітимем по черзі тут і на березі,— сказав Метек.
— Мені хочеться лягти на траві й дивитися в ніч, — усміхнувся Клем.— Знаєте, я все про неї думаю. Яка дивна випадковість. Саме її призначили редакторкою моєї збірки. Мені випало подвійне щастя — і вона, і якась там дірка в плані, а тут якраз моя збірочка, вставили її, і книжка вийде за рекордно короткий час.
— Розкажи, яка вона,— попросив Метек.
— Так ви ж смієтесь, а мені неприємно...
— Не будемо,— буркнув Едек.— Блондинка?
— Темна блондинка. Знаєте, вона має коси, звичайно, викладає їх круг голови. А коли розпустить — це так гарно: вони розсипаються хвилею, дуже густі і водночас ніжні, мов павутинки на вітрі... Яка вона? Це дуже важко сказати, але ж я чудово знаю. У неї маленьке личко. Коли всміхається — на лівій щоці забавно ворушиться ямочка. Ясні очі, либонь, сірі, хоч іноді наче поблискують ніжно-зеленим кольором, а часом стають блакитні, особливо коли вона радіє...
Кульчик замовк, зняв окуляри і довго протирав їх. Він завжди так робив, коли був схвильований. Від лісу долинуло приглушене відстанню знайоме чушикання. Тетеруки ще токували. Чуф-ф-ф-фи-и, чуш-ш-ши, чуф-ф! Хлопці прислухалися до тих тремтливих од любові голосів, які перепліталися з солов’їними трелями, що линули десь із полів чи з кущів над річкою.
— Розказуй далі,— тихо мовив Метек.
— Важко розказувати,— зітхнув Клем. — Вона маленька, нижча від мене. Навіть низенька, але дуже тендітна, руки маленькі й білі-білі. Взагалі якась така витончена, мені часом аж страшно було, що вона впаде і розіб’ється, мов благородна порцеляна. Кажуть, що вона непогана. Біля носа кілька веснянок. А носик тремтить, коли вона з чогось радіє... І говорить таким низьким голосом.
— Ти так любиш її?
— Слухай, Клем, ти женитимешся? — сухо запитав Едек.
— Авжеж, і дуже скоро, восени.
— А з чого ж ви житимете? У тебе ж немає великих доходів.
— Будуть. Мені тільки тепер по-справжньому хочеться писати, і часом, хоч і рідко, я думаю, що колись зумію написати так, щоб сам був задоволений. От іще лихо — виявляється, найважче — це задовольнити самого себе.
— А я завжди думав, що це найлегше, — несподівано пробурмотів Міхал, який доти сидів мовчки. Всі аж здивувалися, бо раніше він ніколи не встрявав у такі розмови.
Постогнуючи, над їхніми головами пролетіла дрімлюга.
— У мене взяло, тягне! — здригнувся Едек і судорожно схопив вудлище.
— Зажди, хай візьме глибше. Вугор може виплюнута принаду. А як проковтне — тоді вже одрізай поводок... Тепер тягни!
— От сила!
— Ну й дужий! На дно тягне.
— Гляди, бо заплутається в корінні або зариється в мул, і нічого не зробиш, хіба що стукатимеш по вудлищу, але тоді всю рибу наполохаєш... Тягни, тягни, жилка міцна, витримає. Ну?