Там, де козам роги правлять

Був страшенно стомлений. Наче хто вичавив його, мов цитрину, і залишив самі вичавки. Насилу тягнув йоги. На щоках засихала кров. Знову давав себе знати холод. Хлопець тремтів.

Не знав, скільки він брів до Павлового дому. Годинник став ще під час того купання в болоті. Едек не знав, у якій кімнаті шукати йому товариша. Постукав у перше крайнє вікно. Тиша. Минула довга хвилина, аж доки він почув чийсь здивований голос, якесь шамотіння.

— Це я — Едек.

— Едек? Зараз.

Павел у самій білизні стояв на порозі. Здивовано дивився на Едека. При місяці було добре видно його закривавлене, знівечене обличчя, мокре, пом’яте вбрання, всю страшенно змучену постать.

Нічого не питаючи, Павел узяв його під руки, завів у хату. Засвітилася лампа. Едек відчув у роті гіркий смак горілки. Потім здригався, коли Павел шарував його, поливаючи водою. Павел допоміг йому роздягнутись, і Едек з полегкістю відчув на тілі сухий, теплий одяг і ще пив чай з горілкою. Нарешті зітхнув глибоко-глибоко, відчуваючи, як до нього потроху вертаються сили.

Павел сидів і мовчки, уважно дивився на товариша.

— Можеш говорити? — запитав він, побачивши, що Едек трохи ожив.

— Бився недалеко звідси. Страшна бійка, я думав, що він мене порішить... Отой високий мерзотник, що восени стріляв у нас там, у Сумах. Той, що потім розквасив мені морду в Піші...

— Хто він такий? Як ти його впізнав? І як ти взагалі тут опинився? Був у тієї дівчини? — Тепер уже Павел міг надолужити своє мовчання. Він аж горів од цікавості.

— Хто? Завмлина.

— Завмлина! І не подумав би. Хоча, правда, щось таке подейкували про нього. Ну, далі.

— Я припускав, що він одвозитиме Зосю. Перебрався через річку, викупався там. Ждав його, коли повертатиметься, перегородив дорогу. Так і почалося...

Павел слухав скупу розповідь про смертельну бійку. Здивовано кивав головою.

— То це за ту дівчину ти так напав на нього?

Едек похитав головою, що мало не розвалювалась од болю.

— Ні. Мені до неї вже зовсім байдуже. Це за те, що було колись, давно... За те, що стріляв у людей і ніхто йому не міг нічого зробити. За Піш...

— От божевільний. Треба було мені сказати. Я б поміг. Такого варто освятити... Ну, зараз ляжеш, відпочинеш. Але пухне у тебе, хай йому чорт,— докинув здивовано.

— Я хочу в Суми. Пересиджу там кілька днів, бо з такою пикою людям не покажешся... Той бандит і слова не писне, боятиметься. Я сказав навмання, що ми знаємо про його зв’язок з Марцінським. Злякався страшенно.

На мить замовкли, бо здалеку долинуло рівне торохтіння мотоцикла. Хлопці розуміюче перезирнулися.

Павел почухав голову.

— У мене тут є кінь. Колишній мій лісничий позичив на тиждень. Треба дещо виорати. Запряжу, відвезу тебе лісом, понад озером. Пішки не дійдеш.