Там, де козам роги правлять

— Кому?

— Телепень, ніби не чув. Не мені ж — Віці...— Клем сів на сосновому пеньку, витер лоба.— Знаєте, якось дивно це було. Приходжу я до Дзядонів. Господиня зраділа. Одразу дала мені випити склянку чудових вершків. Показалася Віка. Худа, змарніла, навіть очі в неї якось погасли. Мене збентежив такий вигляд, тож я просто запитав, що з нею. Відповіла глузливо, що то від туги за мною. Потім розмовляли про те, се. Я згадав, що ви все рветесь на риболовлю, в усьому домі вже аж пахне рибою, ляпнув про Едекову пику, розмальовану так незрозуміло, наче модерний живопис... І тоді її мовби гедзь укусив. Затупотіла, закричала, що я нудний, що жоден із нас її не цікавить, що я прийшов, аби тільки нервувати її. Сказала, що я вже набрид їй, що вона не хоче більше чути ні про мої нікчемні оповідання та вірші, ані про варшавські плітки... І схопила книжку, вдаючи, ніби читає.— Клем змовницьки стишив голос майже до шепоту: — А тримала ту книжку, знаєте, догори ногами. В її очах були сльози, і вона книжкою намагалася прикрити їх од мене... Я встав, щоб іти, торкнувся на прощання її руки. Віка відштовхнула мене і втекла в другу кімнату. Нічого не розумію. Що тут сталося?

Едек так швидко намотував жилку на котушку, що аж висмикнув її у Міхала з руки і страшенно заплутав. Ніби радіючи з того, завзято почав розплутувати «бороду», не підводячи голови від тієї роботи. Метек уважно дивився на нього і заспокоював схвильованого Клема.

— Мабуть, у дівчини є свої гризоти, може, вона хвора. Краще не мороч їй голови.

Клем не міг позбутися якоїсь підозри:

— Щось ви крутите...

— Авжеж, крутимо котушку, намотуємо жилку, хіба не бачиш! — Едек рвучко схопився і сунув котушку з заплутаною жилкою під самий ніс поетові. Жест був надто виразний і недвозначний, щоб не остудити цікавості Клема.

— Едек, не чіпай його,— коротко мовив Метек.— Я не знаю, що ти там натворив, але до Клема у тебе не може бути ніяких претензій.

— Нехай одчепиться з своїми запитаннями. Тут не школа.

Запало мовчання. Клем сів поруч з Міхалом, помагав йому кріпити грузильця на донні вудочки.

По обіді було тепло, сонце припікало. Листя густішало майже на очах.

Із сонячними днями в лісництві почалася рибальська гарячка. Короп, лящ, плотва ще нерестилися, вода в мілких, нагрітих сонцем затоках аж пінилась од риб’ячих танців, але в озері жирував уже краснопір, за яким ганялася голодна щука, вночі охоче йшов на принаду слизький вугор, косяками перетинали озеро окуні, у глибоких ямах ховався в’язь із червоними зябрами.

Саме на початку цих чудових днів і приїхав Кульчик. Хлопець змінився до невпізнання. Став жвавіший, веселіший, з великим оптимізмом дивився в майбутнє. Вітаючись, Метек уважно подивився на нього, потім ляснув рукою по шиї.

— На цей раз приїхав не з розбитим серцем? Знайшов, мабуть, взаємність?

— Звідки ти знаєш? Я ж іще нічого не розповідав.