Людолови Том 1

— Prego unа partito, signore colonello[173], — простяг до нього колоду італієць, помітивши за Горленковим поясом полковницьку булаву.

Горленко збентежено озирнувся. Невже гордовитий чужинець звернувся до нього? І не помітив, що за його спиною стоїть Стефан Потоцький і хижі іскри палають в його блакитних очах.

— Heвжe пан полковник не грає? — спитав він, ставши поруч Горленка.

— Та… я… я… вельможний пане…

— Ну, звісно. Я бачив, як ви якось билися на зеленому полі з паном підчашим. Граф робить вам велику честь і пропонує карту.

І знов під владним поглядом Потоцького схилив голову старшина: простяг руку по карту, висипав із — гаманця двадцять червінців — усе, що було при ньому.

Він виграв тричі підряд. І кожного разу подвоював гру. Золотою лускою блищали перед ним червінці, дукати, флорини, гінеї та ліври. Горленко дивився на незнайомі монети, прислухався до їх мелодійного дзвону і, випивши келих токайського, знов потягнувся по карту. Приємне тепло розлилося по його тілу. Стало весело, зникла сором'язливість, що завжди оповивала його в пишних залах магнатського палацу.

— Граю на всі, - відповів він на запитливий погляд Фалієро.

Той мовчки схилив голову, і Горленко мимоволі замилувався з його тонкого горбуватого носа і вузького обличчя з гостренькою борідкою, із збитих вусів, з огняно-чорних очей і гриви, наче припудреної сивиною, чорно-синього волосся. Недбало тасує він карти. Діаманти, як паморозь, міняться на його пальцях — і падають на зелене сукно кopoлi в пишних кучерях, десятки й ciмки наче червoнi й чорні жучки. Навколо штовхалися шляхтичі в гаптованих кунтушах. Дзенькають остроги. Дзвенить золото і кришталеві келихи шампанського. Шипить вишукана польська мова всуміш із волоською та італійською. Горленко помічає, що з картами не все гаразд, але на запитливий погляд Фалієро непримушено кидає:

— Ще раз… На стільки ж.

Хтось із панства догідливо перекладає його вигук по-італійському. І знов чужинець недбало тасує карти, і знов падають вони на зелене сукно.

— Що?.. Що таке? — питає Горленко, обводячи панів очима.

— Вашу карту побито, — здивовано підводить брови Фалієро. — Дозвольте ще раз?

Горленко підводиться, хвилинку стоїть, спираючись долонями на стіл. Кров б'є йому в скроні, пече жаром щоки. А Потоцький насмішкувато мружить блакитні фарфорові очі; і, вловивши ледве помітній жест Потоцького, пахолок наближається до Горленка з новим келихом. Потоцький теж бере собі келих.

— Бажаю пану полковнику бути завжди таким же відважним на полі бою, як і на зеленому полі гри! — кидає Потоцький, підносячи келих над головою.

І важко зрозуміти — чи зловтішність, чи щирість, чи глузування бринить у його тоні.

Горленко машинально цокається. Шампанське приємно лоскоче його гортань пінявим іскристим холодом. Перед очима міняться вогні. Пливе юрба. Він мовчки відходить і, зупинившись біля вікна, чує, як крізь сон, уривок розмови:

— Я не розумію, чого ми так відстаємо від Волині й навіть Галичини. Вивозячи збіжжя, можна заробити у вісім, навіть у дев'ять разів більше, ніж на шинках та млинах.