Листя землі. Том 1
- Автор: Дрозд Владимир Григорьевич
- Серия: Листя землі #1
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Листя землі. Том 1». Краткое содержание книги:
Володимир Дрозд — широковідомий письменник. Він автор багатьох романів, повістей, оповідань, що перекладені російською, а також багатьма європейськими мовами.
Художники: О. І. Яцун, В. Ф. Яцун
І намірювалися вони, не чекаючи дванадцяти, піти спочивать, бо не їлося і не пилося, і смуток тьмяними тінями висів по кутках вітальні. Уже підвелася Дарина, щоб прибрати зі столу, коли за вікнами виснули об стужавілий сніг полоззя саней і пирхнули коні. І тої ж хвилини сколотнув тишу порожнього дому дзвінок. А як відчинив двері вхідні Дмитро Костянтинович, війнуло з вулиці морозом, запахом шинельного сукна, шкіри, тютюну. І переступив поріг вітальні її Андрійко, статурний, в новенькій офіцерській шинелі, переперезаній ремінням, із шаблею в піхвах. Очі Андрія світилися молодим шаленством і радістю од стрічі з батьками, а на кінчиках довгих чорних вусів сріблився іній. Наче зійшов Андрій з картинок патріотичних, що ними підторговують на базарах. І упала Дарина в обійми синові, дякуючи подумки долі, що послала їй щедрий новорічний подарунок. «Не так долі дякуйте, мамо, як командирові полку. Се він, знаючи, що я з Мрина родом, послав мене по коней для обозу полкового. Мене і мого доброго товариша Данила Кочубея, знайомтеся. А полк наш доформовується у Гомелі. Спішили ми, щоб Новий рік з вами зустріти, і ось — встигли». І поставив Андрій на стіл святковий, між тарілок, пляшку із спиртом. І знайомив із товаришем своїм, хирлявеньким поручиком, що, виявляється, уже скуштував фронту, лікувався в госпіталі після німецької газової атаки, а тепер його знову кликала війна. І дивувалася Дарина, як схожий він з лиця хворуватого на її сина Тараса, покійного уже. І заплакала Дарина, хоч досі навіть найближчі люди не бачили сліз її: «А нашого Тарасика, Андрійко, уже нема, уже наш Тарасик у Пакулі, на цвинтарі спочиває». — «Не ворушіть, мамо, ножа у серці і собі, і усім нам, — казав Андрій, розливаючи у чарки спирт. — Бо уже нашого Тарасика не повернеш. Судилося йому молодим упасти жертвою московської імперії. Але се — уже останні її жертви, повірте мені. І жодна із жертв не залишиться невідплаченою. Я і на фронт їду не для того, щоб проливати кров за московських казнокрадів, а щоб гуртувати вояків, щирих українців в ім'я святої ідеї визволення неньки України. Шістнадцять мільйонів, половина працездатних мужчин, — на фронтах, мільйони загиблих і мільйони — в полоні. Повна розруха в тилу і поразки за поразками на фронті! Імперський колос — тріщить і вже хитається. Війну ми програємо, це безсумнівно. Наближається революція. Але — згадаєте мене: Московщина, чи вона царська, чи збурена революцією, все одно не випустить з рук своїх зажерливих України з її скарбами. Без України вона стане другорядною державою. Ось де гвіздок забитий! Росія завжди розуміла одну-єдину мову — мову сили! У цьому переконує нас її тисячолітня історія! Заплющувати очі на це — хохляцька наївність. І після військової поразки, після революції, Московщина, передихнувши, зібравшись із силами, нещадно нищитиме сепаратистські рухи, не зупинившись ні перед чим. Тільки сила дасть нам надію на вільне національне життя. А сила — це військо. І ми робитимемо усе, щоб у потрібну, критичну хвилину українське військо повстало перед враженими очима нашого зажерливого сусіди».
І підвівся Андрій Листопад, статурний, повний сили, окрилений вірою своєю безоглядною. Підвівся Андрій, бо годинник у кутку кімнати, ще батька Дарининого годинник, Михайла Журавського, бив дванадцять: «З Новим роком, рідні, з новими, щасливими надіями на майбутнє. Слава Україні!» — підхопив Андріїв товариш несподівано високим фальцетом. «Слава Україні…» — повторила Дарина самими вустами, без голосу, бо серце її кам'яніло од передчуттів лихих. І подумки казала вона до Бога, хоч і в Бога не уміла вірити з такою затятістю, з якою син її вірив в Україну: «Господи, що ти чиниш з дітьми нашими? Нащо робиш жорстокими серця їхні? Як піде сила на силу, стіна на стіну, що буде з народами слов'янськими? І що буде з сином моїм Андрійком у кривавій колотнечі, яку він накликає?»
Андрій їв мало, більше говорив, впевнено, з настирністю в голосі, наче вирубував з гранітної брили образ майбутнього, що його виразно бачив у своїй уяві: «Імперія розвалюється, революція цей процес довершить. Ціна карбованця катастрофічне падає, зростає державний борг Росії, на залізницях — повне безладдя, навіть у столиці — черги за хлібом. Народу осточортіла війна, нестачі, безкінечно довго він такого не терпітиме. Але у нас, на Україні, соціальну революцію ми обернемо на виключно національну! Про інтереси класів подумаємо потім, для нас, українців, це — другорядне. Поки що думатимемо про інтереси народу, який уперше за двісті літ має реальну можливість витворити самостійну українську державу. Московщина, я в цьому не сумніваюся, у війні з німцями програє. Ми мусимо вчасно зробити вибір і стати на бік майбутніх переможців, щоб скористатися з плодів перемоги над Росією…»
Дарина накрила долонею руку свого чоловіка, боялася, що він зараз вибухне, як уже було в суперечці з Богданкою, хоч патріотизм Дмитра Костянтиновича і меншав з кожною поразкою російських військ, з кожною вістю про загнивання в державній верхівці. Проте Дмитро Костянтинович слухав запальну мову сина з мовчазною покірністю, наче спостерігав за вибухом стихійних сил, не підвладних волі людини. «І постане самостійна, соборна, вільна Україна, наче квітка, у колі держав європейських, і знову, після великої історичної перерви, засяє над українськими землями гетьманська булава, — продовжував Андрій схвильованим, піднесеним голосом. — «І буде син, і буде мати, і будуть люде на землі», як прорік наш батько Тарас!» — «Дай, Боже, дай, Боже! — Данило Кочубей захоплено дивився на свого товариша. — Господи наш, Боженько любий! Дай же ти і мені радості майбутньої дочекатися! Дай, Боже, дожити до такого щастя! Дай побачити гетьманську булаву над вільною Україною! Але якщо треба задля цього життя своє покласти на святий олтар волі, — я готовий, хоч зараз…» І з очей Данила Кочубея по білих щоках потекли сльози, упали на скатертину. І не знала Дарина, що думати, як повестися. Змолоду переймалася вона долею народу свого, тюрми, Сибір, знову тюрма, у дев'ятсот шостому — великою ціною заплатила вона за право на власні переконання. Здавалося, що тільки 6 радіти мусила, що ось — прийшло нове покоління, яке довершить розпочате ними. Але радості — не було. Була — тривога. Невже вона так перемінилася з роками і здатна тепер дивитися навколо лише очима матері?
Дак другого дня йон і поїхав, Андрій Дмитрович, пан молодий, дранні поїхав. Прибігла я із своїх Крутьків десь під обід, а пані Дарина бродить по кімнатах, як потеряна: «Наче наснився синок мій Андрійко, наче наснився. Очі розплющила, а його уже нема, уже він далеко». А яна, пані моя, після Тарасової смерті дуже переживательна до дєток своїх зробилася. Та ще Уляна Несторка, відьма пакульська, нагомоніла їй казна-що. Богданку — і тую, як проводжає за поріг, на сусідню, вважай, вулицю, бо яна тади окремо од батьків своїх проживала, обнімає та виціловує, наче востаннє бачить. Отакою яна зробилася, а була ж ранєй сувора та строга, хоч що там на серці, а з лиця не прочитаєш, і з вуст її не почуєш, ні. Дак провела яна свого Андрійка після ночі тої, новорічної, і живемо ми далєй, од листа до листа, тади усі так жили, чиї дєтки чи мужики на фронтах. Калі ж нема і нема вісточки од пана молодого — Бориса. Пан Андрій, правда, той часто писав, і листи — довжелезні, пані іноді й мені начитувала, усе описував — і як вони в холодних землянках тижнями проживали, і як воювали з німцем самими штиками, бо патронів та снарядів їм не підвозили, страшко було слухать.
Дак нема і нема вісточки од пана Бориса. Бачу, уже моя: господиня місця собі не знаходить, газети, де там про баї та загиблих начальників, — до дірок видивляється. Видивляється яна тії газети, аж тут являється в наш дім хвіцерик, молодесенький такий, а уже — без руки одної. Являється той хвіцерик, а йон тольки-тольки з госпіталю київського і розказує, що Борис Листопад, син пані Дарини, у київському госпіталі перебуває, поранений сильно, і доктор, який його лікує, просить когось із батьків приїхать. А сам Борис Листопад, мовляв, не хоче додому сповіщать, щоб не рвати матері серця. А хвіцерик той, молодесенький, без руки, син поміщика із Листвена, через Мрин додому вертався, ним і передав доктор. Дак пані Дарину наче вітром на вокзал понесло. І не було моєї господині удома щось болєй місяця. Се уже Паска минула, а на поминальну неділю я в Крутьки свої потеліпала, на гробках побуть. Вертаюся другодні, а вже господиня моя з сином Борисом домують. Дак сама чула, пан Борис батькові признавався: «Если бы не мать, не было бы уже меня на свете, не хотел я жить. Наверное, это и лучше было бы для меня. Такие люди, как я, не годятся на роль молчаливых свидетелей смутного времени». Отак-бо йон казав, пан Борис, я не усе й пойняла, але чуть — чула. Не казав йон, а хрипів. Бо ж був йон у госпіталі докторами тамтешніми увесь із шматків, вважай, заново зшитий, так його на війні покалічило, а в горло йому — срібну трубку вшили, і з тою трубкою у горлі йон жив до останнього денька свого, се я уже познєй узнала, од батька його, Дмитра Костянтиновича.