По живу і мертву воду
- Автор: Далекий Николай Александрович
- Серия: Оксана Стожар #3
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: «КАМЕНЯР»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «По живу і мертву воду». Краткое содержание книги:
Головна тема роману «По живу і мертву воду» — життєдайність і сила ідей інтернаціоналізму, дружби народів. Ці ідеї, немов казкова жива вода, врятовують багатьох героїв книги, розкривають їм очі на правду, виводять з мороку людиноненависницької пропаганди.
Невідомий випростався, з ніжною, щасливою посмішкою подивився навколо, похитав головою й заспівав зовсім по-іншому і іншу пісню, слова якої, можливо, народилися щойно в його серці.
Тараса збив з пантелику псалом. Коли б він не чув псалма, то зразу ж здогадався б, хто цей голодранець і як він опинився тут. Але баптист… Це ніяк не в’язалося в його уяві з тими, хто відважується на втечу з табору військовополонених.
Топірець суворим жестом наказав підлеглим іти за ним.
Голодранець збирав ягоди і знову заспівав півголосом псалом, вихваляючи спасителя й покладаючи на нього всі надії: «Спаситель наш прийде і всіх у рай нас поведе».
Він помітив людей, коли вони були. вже за п’ять кроків від нього. Повернення з солодкої мрії до дійсності було настільки для нього несподіваним, неймовірним і неправдоподібним, що він у першу мить не злякався, а, здається, тільки дуже здивувався. Баптист так і остовпів з відкритим ротом і злегка простягнутою вперед лівою рукою, в якій він тримав козуб із суницями. Думка про жахливе й непоправне оволоділа ним не відразу, але на схудле обличчя, освітлене сонцем, уже впала та особлива, добре знайома Тарасові тінь… Вираз застиглого обличчя змінився непомітно й швидко. Страшним був оцей роззявлений, беззвучний, щербатий рот без двох, очевидно, вибитих, верхніх зубів. Страшними були широко розплющені очі, сірі, напрочуд чисті, наївні, очі, що виражали зараз уже не здивування, а тільки жах.
— Хло… Хлопці, — тихо, майже нечутно зашепотіли його потріскані, пошерхлі губи.
Він похитнувся, ледве не впав, стрепенувся раптом, напружуючи всі м’язи свого виснаженого тіла, немов готуючись кинутися вбік і побігти, але відразу ж обм’як, жалюгідно посміхнувся:
— Хлопці, любі, ви чого? Ну, чого вам? Ідіть собі з богом!
— Мовчи! — погрозливо повів цівкою автомата Топірець.
Баптист спершу поглянув на автомат, потім підвів очі, сковзнув поглядом по запиленому чубі, випущеному з-під мазепинки, прикрашеної вирізаним з алюмінію тризубом, упав навколішки.
— Не треба… Облиште! Ну, навіщо, га? Нащо ми вам здалися? Відпустіть…
Він простягав уперед руки, в лівій він ще тримав білий козубець, великі спілі ягоди висипалися з нього.
Корінь пройшовся кудись убік, повернувся й доповів ройовому:
— Там ще двоє, в кущах, сплять.
Міцно спали оті двоє. Вони лежали поруч, притиснувшись один до одного, так само, як ще недавно лежали біля клуні Корінь і Тарас. В одного обличчя було прикрите кашкетом, інший, маленький і дуже смаглявий, крутив головою, намагаючись уві сні скинути червону мурашку, що бігла в нього по носі. На ногах у обох, як і в баптиста, були постоли, поруч лежали палиці, казанок і забруднені сажею, чимось напхані торби. «Радянські військовополонені!..» — ойкнув про себе Тарас, і йому стало гаряче.
З дивним, напружено непроникним виглядом на обличчі Топірець відступив назад, мигцем, сердито поглянув на Тараса. Здавалося, він чогось злякався. Накинутися на нього, вихопити автомата, розбудити тих, що сплять, і — хай там що буде — втекти, з ними? Але, мабуть, не подужає він Топірця, Корінь кинеться на допомогу ройовому, а оті спросоння не втямлять, що діється… І головне — хутір близько, якихось чотириста метрів залишилося до нього.
— Хлопці! — раптом несамовито закричав позаду баптист і зразу ж повалився на землю, збитий кулаками Кореня.
Ті, що спали, рвучко підхопилися на ноги, отетеріло дивлячись на незнайомих людей, які їх обступили. Той, що був вищим на зріст, лобатий, першим отямився:
— Хлопці, хлопці, — промовив він, поривчасто дихаючи. — Не треба! Не бийте його! Ми вам нічого поганого не зробили. Не треба так. — Голос його звучав благально, з легким відтінком докору, й ставав усе спокійнішим. — Ви ж люди, добрі люди, й бачите, в якому ми становищі. З кожним може трапитися… Ми йдемо, нікого не займаємо, нікому від нас шкоди нема. Давайте, хлопці, по-доброму, по-людяному: ви своєю дорогою, ми — своєю… — Лобатий поглянув на баптиста, якого Корінь обома руками тримав за комір. — А це наш товариш, він — хвора людина… Ви вже пробачте йому, якщо він вам у чомусь перешкодив.
Тарасові здалося, що Топірець розчулився й близький до рішення відпустити цих бідолах. Він відразу ж прикинувся дурником, сказав зневажливо: