По живу і мертву воду
- Автор: Далекий Николай Александрович
- Серия: Оксана Стожар #3
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: «КАМЕНЯР»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «По живу і мертву воду». Краткое содержание книги:
Головна тема роману «По живу і мертву воду» — життєдайність і сила ідей інтернаціоналізму, дружби народів. Ці ідеї, немов казкова жива вода, врятовують багатьох героїв книги, розкривають їм очі на правду, виводять з мороку людиноненависницької пропаганди.
— Ні! — з відчаєм вигукнула Стефа. — Ні, ні! Він не приходив. Я сама.
— Дурненька. Кажу тобі, не бійся мене. Я бачив, я чув усю вашу розмову. Він обіцяв прийти через п’ять днів.
— Ні! — в голосі дівчини забриніли сльози відчаю.
— Та ти не кричи! — схопив її за руку Степан. — Слухай мене, Стефо, я не ворог тобі. Коли у вас так вийшло, бог з вами… Ти скажи Юркові, що я повинен зустрітися з ним. Нехай він мене не боїться. Скажи йому, що я все знаю. Все! Зрозуміла? Я йому не дорікаю ні за що.
Степан скинув з себе автомат, дівчина відсахнулася, зойкнула й ледве не впала, заплутавшись ногами в спідниці.
— Та не бійся, — з досадою оказав Степан, опускаючи автомат на землю. — Одягни спідницю, чого стоїш роздягнена? І ось що: нехай Юрко не заходить на подвір’я, ти сама до нього виходь. Виберіть якесь місце за селом. — Степан поспішно знімав з себе куртку, джемпер, сорочку. — А коли будеш виходити до нього, то раніше обійди навколо хату, клуню, приглянься добре. Зрозуміла? І надягай на себе щось темне, щоб тебе не було видно, — Він простягнув дівчині невеликий вузол. — Оце передай Юркові — сорочку й джемпер. У мене є два. Ти його жалій, а то він перестудиться, захворіє ще…
— Він, здається, поранений, — жалібно вигукнула Стефа. — У нього рука перев’язана. — Нарешті вона повірила, що Степан з’явився не з лихим, а з добрим наміром.
— Я тобі бинта дам, — Степан одягнув куртку й почав нишпорити по кишенях. — На, оцей бинт добрий, німецький. А це гроші, марки, тут є й справжні німецькі марки. Може, яких ліків для нього дістанеш. А це сховай гарненько і теж передаси йому. Бери.
Він висипав у долоні дівчини пригорщу набоїв і повісив на шию автомат.
— Все. Я прийду вночі. Не знаю тільки, коли зможу, може, також днів через п’ять. Господині своїй скажи — нехай мовчить. На випадок чого, скажете — заходив якийсь з тризубом, просив води… І — все! Зрозуміла? Бувай здорова!
Він уже ступнув до дверей, але, не розуміючи, що спонукало його зробити це, повернувся, затис у долонях голову дівчини й поцілував її в перенісся. Стефа схлипнула, з боязкою вдячністю торкнулася пальцями до його ліктя.
Степан пішов, несучи в серці бентежність і тривогу, яких він раніше ніколи не знав.
23. ПАНТЕЛЕЙМОН СПІВАЄ ПСАЛМИ
Через дві години маленька група на чолі з Топірцем була недалеко від хутора. Щоб скоротити шлях, ройовий звернув з дороги, що в’юнилася лісом, і повів хлопців вибалком поміж велетенських буків з гладенькою сизуватою корою на могутніх, немов відлитих з металу, стовбурах. Вибалок ставав усе глибшим і глибшим, нарешті перейшов у яр з крутими, стрімкими схилами й намитим на дні водою м’яким білим сухим піском, який добре приглушував кроки. Ці глибокі яруги в лісі, що поросли по краях рідкими кущами, лякали Тараса, викликали почуття якогось тягаря, пригніченості. Там, нагорі, в зелених шатах буків уже буяло вранішнє сонце, а в яру ще клубочився туман, було темно, й оголене коріння дерев здавалося гадюками.
Несподівано Топірець зупинився й, попереджуючи, відвів руку. Всі троє завмерли. Тарас почув спів. Ройовий розгублено оглянувся, дав знак іти за ним. Чіпляючись руками за коріння, вони почали видиратися нагору по стіні яру. Вилізли й знову завмерли, прислухаючись. Без сумніву, це співала людина. В тихому лісі, пронизаному серпанковими списами сонячного проміння, голос людини звучав виразно. Не можна було розібрати слів, долинала тільки якась проста радісна мелодія.
— Тихо!.. — сказав ройовий і крадькома пішов уперед.
Спів затих. Вони пройшли ще сотню кроків, ліс посвітлішав, попереду виднів залитий сонцем зруб. І тут знову, вже зовсім близько, почувся спів, тягучий, гугнявий. Тепер Тарас міг розібрати кожне слово?
— Баптист… — сказав Корінь. — Псалми співає.
У Тараса було таке відчуття, що голос, який вони почули спершу, належав іншій людині — вже надто він відрізнявся за настроєм від цього сумного псалма.
Топірець зі своїми вояками пройшов ще декілька кроків, і вони опинилися біля крайніх стовбурів буків, що рівною стіною височіли біля вирубки, й побачили між низькими кущами обдерту людину з непокритою лисою головою. Вона тримала в руці якийсь козубець і раз у раз нагиналася — очевидно, збирала ягоди. Тарас подивився на землю й побачив широке, ледь випукле червлене листя, білі квіточки й синювато-червоні великі ягоди, що висіли біля них. Тут, на зрубі, ще цвіли й дозрівали суниці.