По живу і мертву воду
- Автор: Далекий Николай Александрович
- Серия: Оксана Стожар #3
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: «КАМЕНЯР»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «По живу і мертву воду». Краткое содержание книги:
Головна тема роману «По живу і мертву воду» — життєдайність і сила ідей інтернаціоналізму, дружби народів. Ці ідеї, немов казкова жива вода, врятовують багатьох героїв книги, розкривають їм очі на правду, виводять з мороку людиноненависницької пропаганди.
Серце Тараса вистукувало тривожні удари — він ще не знав, помітив його нічний гість, чи ні, й був готовий зірватися на ноги й дати тягу. Пройшло хвилин дві, а той стояв, не поворухнувшись, і Тарасові почало здаватися, що то маячить у темряві якийсь не помічений ним раніше стовп або кущ. Раптом хлопець зняв з себе ношу, тихо опустив її через тин на подвір’я, й тут Тарас помітив, що голова хлопця не прикрита, а біля грудей косо стирчить щось схоже на кінець товстої палиці, затиснутої під пахвою. Хлопець зробив рух рукою, палиця зникла, й він, обернувшись спиною до Тараса, попрямував попід тином до воріт і зайшов на подвір’я. Тарас зрозумів це за хвилину. Хлопець постукав двічі з невеликим інтервалом, потім — ледь чутно. Незабаром дзвякнула клямка, рипнули двері, й через щілину в тину Тарас побачив, як від хати відокремилась якась біла постать, почув поривчасте дихання і звук поцілунку.
Справді, вони цілувались, оті двоє за тином. Чорти… Тарас виразно чув цмокання губ. Вони цілували одне одного поспішно й жадібно й, мабуть, куди попало — в щоку, в ніс, губи, в плече, тому що кожного разу звук був іншим. Тарасові стало навіть тоскно й сумно — йому було сімнадцять років, а він ще ніколи ось так не стояв з дівчиною й навіть не міг думати про щось подібне.
Нарешті, націлувались вони досхочу. Дівчина почала схлипувати, хлопець заспокоював її. Але, здається, він теж пустив сльозу, бо надто вже нерівний голос був у нього.
— Ну, Стефочко, досить. Перестань, кохана… Я ж з тобою. Ми знову разом.
— Я не думала, не сподівалася вже, що ти прийдеш, — ковтаючи сльози, промовила дівчина й заплакала ще дужче.
— Не треба, зіронько. Бачиш, нічого зі мною… Живий і здоровий!.. Дай я тобі сльози обітру.
І знову поцілунки.
— Тебе нема й нема, серце болить… Чую, хутір Рутки поляки спалили. Темно в очах стало…
— Не думай про це…
— Не можу, Юрцю. Там усіх повбивали, я знаю. Тітку Катерину теж і дітей її… Вони немов живі переді мною. Я винна перед ними.
— Що ти говориш?! — майже скрикнув хлопець і голос його затремтів від обурення. — Ти збожеволіла. Стефо! Ти ж ні в чому не винна.
— Винна. Я — полька. Вона врятувала мене з братиком, а її поляки…
— Облиш! Я розсерджусь. Ти не розумієш. Ми ні в чому не винні. Ні в чому! Не в поляках і українцях справа. Люди стали вар’ятами, а вар’ятами їх зробила війна, німці. Як ти не розумієш цього?
Вони стояли близько, за тином, Тарас чув кожне їх слово. Спочатку він думав, що йому припало бути свідком звичайного любовного побачення, й заспокоївся, бо це було зовсім не те, ради чого вони влаштували засаду біля підозрілої хати. Але чим далі, тим він більше переконувався, що помилився: перед ним відкривалося чиєсь велике горе, якого він ще не міг осягти.
— Зовсім худий став. Одні кісточки…
— То тобі так здається. Здоровий як бик!
— Ти з рушницею ходиш?
— Так. На всяк випадок…
— Це не та рушниця. Якась маленька… Це автомат?
— Не чіпай, Стефо. Він з набоями…
— А що в тебе з рукою? Боже, ти поранений, Юрку?
— Лихо мені з тобою. Подряпав руку. Опухла, от і зав’язав.
— Чим ти подряпав?
— Чим! Колючим дротом…
— Це неправда! Ти — поранений! Хто тебе?
— Починається! Кажу — подряпав. Не чіпай, голубонько, болить…
— Юрку, ти загинеш через мене. Я відчуваю.
— Нічого зі мною не станеться, дурненька. Не треба плакати, ти краще скажи, як ви тут? Не голодуєте? Господиня тебе не кривдить?
— Що ти! Вона добра людина. Куди ти, Юрку?
— Почекай… Ось візьми оце. Тут сало й дві курки. Я їм голови скрутив, щоб не кричали.
— Боже!.. Я й підняти не можу. Де ти стільки сала взяв?
— А тобі що до того? Віднеси до хати, а мені винеси води й хліба. Хоч трошки… якщо є. І торбу. Торба мені потрібна.
— Може, ти до хати зайдеш?
— Ні. Скажи тітці Федорі, що я їй дякую. Від усього серця. І не забуду ніколи. А сала або ще чого-небудь я вам знову принесу. Як-небудь переживете, перетерпите… Прийде радянське військо, й усе це закінчиться, всі наші нещастя. Іди вже, Стефо.
Поцілунок, кроки босих ніг, і за тином затихло. Хлопець залишився один. Тарасові легко було уявити, Як він стоїть, трохи розставивши ноги, поклавши руку на перекинутий з спини на груди автомат (ось яка у нього палиця стирчала!) і прислухається до кожного Шелесту. Судячи з голосу — зовсім молодий хлопець. Партизан? І схожий, і ні. У всякому разі, не бандерівець. Що ж робити? Все залежало від того, чи чули розмову на подвір’ї Корінь і Топірець. Корінь — той напевно спав сном праведника. А Топірець? Ройовий як пішов за клуню, так і не появлявся звідти.