По живу і мертву воду

Корінь натягнув коміра на голову. Тарас приліг поруч, притиснувся грудьми до спини Кореня.

— Отак, добре, — промимрив вояка. — Тільки гляди не спи. І мене розбуди, коли з’явиться…

Топірець повернувся хвилин через десять. Тарас і знаку не подав, що почув кроки ройового, думав, що той почне будити їх, лаятися, але Топірець постояв трохи й тихо відійшов. Пожалів ніби їх командир. Тарас прийняв єдино правильне за таких обставин рішення: ніжно обійняв Кореня, притулився до нього щільніше й заплющив очі.

Прокинувся Тарас, почувши, що його хтось термосить за плече. Було, як і раніше, темно, але зорі на небі стали більшими, немов набрякли світлом. Співали півні. Ранок. Тарас штовхнув Кореня й схопився на ноги.

— Тихо! — зашепотів Топірець. — Ходімо…

Уже біля лісу ройовий схопився, почав ляскати долонею по кишенях. Що таке? Виявилось, що запасну касету від автомата він забув десь біля клуні. Випала… Топірець наказав Кореневі й Карасю чекати його, з місця не сходити, а сам бігом подався до села. Корінь, тремтячи від ранішньої свіжості, послав навздогін командирові довгу серію лайок і втішився тим, що у відсутність ройового можна викурити цигарку.

Загублена касета була тільки приводом для Степана. Йому треба було повернутися до села. Підбігши до клуні, він перевів подих, оглянувся — над лісом простягнулася рівна, немов відлінієна зверху, світло-рожева смуга. Небо над нею було зеленкувате, з великими й важкими зорями. «Трішечки запізнився», — збентежено подумав Степан, але відразу ж розсердився на себе: йдеться про долю брата, а він такий нерішучий. Степан швидко пішов до хати, та постукати у вікно не встиг — двері відчинились, і він побачив маленьку жінку, яка зав’язувала торочки біля коміра білої сорочки.

Вона злякалася, схопилася руками за засув, але Степан відвів її руки, переступив, поріг і швидко зачинив за собою двері.

— Слава Йсу! Не бійтеся, тітко… Де Стефка?

Не чекаючи відповіді, він повів рукою по стіні, намацав оббиті двері, залізну клямку, наказав господині:

— Стійте тут.

В хаті було тепло, душно, пахло сухою глиною, яблуками, сушеними травами й ще чимось кислуватим — такий запах буває від пелюшок і постелі маленьких дітей. Степан придивився й побачив біля вікна жіночу постать.

— Стефа?

Дівчина не відповіла. Вона стояла біля широкої лави, на якій хтось спав — видно було одіяло, маленьку голівку на подушці.

Степан підійшов ближче, побачив бліде обличчя з широко відкритим ротом. Очевидно, в ту мить, коли Степан зайшов до хати, Стефа одягала спідницю, але не встигла застібнути гаплика, спідниця сповзла з її стегон і тепер лежала на глиняній долівці, навколо ніг. Дівчина стояла в самій сорочці, благально звівши перед собою голі руки. Вона була така перелякана, що не могла вимовити жодного слова.

— Стефко, це ти? — знову запитав Степан. Він пам’ятав її маленькою, худенькою, а тепер перед ним стояла дівчина тільки на півголови нижча від нього. — Не бійся! Це я — брат Юрка, Степан. Не бійся мене. Я знаю, Юрко був тут.