Зарубіжний детектив

Було близько восьмої години ранку, коли майор увійшов до свого кабінету. Він зняв плащ, витягнув з кишені велику в’язку ключів і, відшукавши серед них потрібного, відчинив сейф. Дістав сірі картонні теки з червоними наклейками, розклав їх на столі.

Майор Януш Качановський закінчив кілька справ, які тепер належало передати до прокуратури. Він попрацював на славу — злочинці схоплені і знаходяться під арештом в очікуванні суду. Все це потрібно належним чином оформити, як кажуть, позастібати слідство на всі гудзики. Робота необхідна, але нудна — ні розуму ні серцю. Дуже не любив майор таку роботу.

Януш Качановський вважався одним із найздібніших слідчих міського управління міліції. На його рахунку чимало розкритих злочинів. Випадало йому розкручувати й такі, які іншим були не на зуби. Про це знали всі. Знали й те, що майор патологічно ненавидів «бюрократичні», за його визначенням, аспекти слідства. На цьому грунті не раз відбувались різкі сутички між майором і його безпосереднім начальником (і водночас другом) полковником Адамом Немирохом.

Ось і зараз, проглядаючи матеріали, Качановський з тугою думав: не уникнути йому прочухана від «старого». Адже він сам обіцяв справу про крадіжку із зломом передати до прокуратури не пізніше вівторка. А на безжалісному календарі вже п’ятниця, дев’яте вересня.

Задзеленчав телефон.

— Так я і знав, — зітхнув майор. — Начальство вимагає. Зараз мені дістанеться.

Він не помилився. У слухавці почувся голос секретарки полковника Немироха:

— Полковник просить вас негайно з’явитись до нього.

— Зараз буду. — Качановський поклав слухавку і знову зітхнув. — Нічого не вдієш, доведеться таки проковтнути цю пілюлю.

Яночка, секретарка Немироха, симпатична блондинка, зустріла майора усмішкою, призначеною тільки для вибраних. Як і багато інших юних співробітниць управління, вона виказувала підвищену зацікавленість до майора Качановського. Цей високий красивий чоловік з посрібленими скронями і яскравими голубими очима, то веселими й насмішкуватими, то холодними й суворими, не одне жіноче серце змушував битися сильніше. У свої сорок з гаком майора вважали закоренілим холостяком, хоча він аж ніяк не цурався прекрасної статі. У палаці Мостовських про нього ходили легенди, але він вдавав, що не помічає поглядів та усмішок чарівних співробітниць. Певне, раз і назавжди вирішив слідувати правилу: не полювати у власних угіддях. Ось і тепер у відповідь на засліпливу усмішку Яночки він лише досить стримано вклонився.

— Полковник не в настрої? — поцікавився майор.

— Та ні, швидше навпаки. Щойно у нього був полковник Чермінський, вони весело розмовляли і сміялися.

— А мені напевне буде не до сміху.

Силкуючись зберегти на обличчі спокій, Качановський відчинив двері. Переступивши поріг, пін виструнчився. Однак, на свій великий — і приємний — подив, його зустріли більш ніж привітно.

— Янушек, здрастуй, дорогий! Проходь, проходь, сідай ось сюди. — Полковник Немирох показав при цьому не на стілець біля свого столу, а на одне із зручних крісел у кутку кабінету, розташованих довкола журнального столика. Вмостившись навпроти, він продовжив: — Мені б хотілось, аби ти прочитав оце, — подав Качановському сіру теку з кількома аркушами паперу.

Качановський почав уважно їх вивчати. Спочатку на його виразному обличчі відбилася цікавість, яку змінили здивування, недовір’я, нарешті він вибухнув голосним реготом.

— Це ж треба придумати таке! — вигукнув він.

— Йому весело, — пробурчав полковник. — Спритні злочинці викрали понад сім мільйонів злотих — нічого собі жарти!

— Так, сума серйозна, — погодився майор.

— І, як бачиш, злочинці не залишили жодних слідів. Анічогісінько.

— Перш за все слід шукати машину.

— Та вже три дні хлопці з автоінспекції перетрушують усю Польщу. І ні найменшого натяку на успіх. Все це мені повідомив полковник Чермінський. До речі, він вніс одну досить цікаву пропозицію.