Чорнильне серце

Меґі кивнула головою й прошепотіла:

— Як тільки стемніє!

Феноліо стомлено провів долонею по обличчю.

— А за жінку не турбуйся, — мовив він. — Не знаю, чи сподобається тобі те, що я скажу, але не думаю, що то — твоя мати, хоч би як тобі цього хотілось. Як би вона тут опинилася?

— Це Даріус! — Меґі ввіткнулась обличчям у батьків светр. — Отой читець-невдаха! Каприкорн так і сказав: він вичитав її, але вона втратила голос. Мо про це навіть не знає! Він усе ще гадає, що вона лишилася в книжці, і…

— Якщо ти маєш рацію, то я б хотів, щоб вона справді там і лишалася, — зітхнув Феноліо, підтягуючи їй на плечі ковдру. — Та я все ж таки думаю, що ти помиляєшся. Але ти, звісно, можеш вірити в що завгодно! А тепер спи.

Але заснути Меґі не могла. Вона лежала обличчям до стіни й прислухалася до самої себе. Тривога й радість змішувалися в її серці, мов дві фарби, що вливалися одна в одну. Щоразу, коли вона заплющувала очі, в її уяві поставали оті сіті, а за мотуззям — обоє облич: Вогнерукого й оте друге, розмите, як на давньому знімку. І хоч скільки Меґі намагалася розгледіти його чіткіше, воно знов і знов розпливалось.

Коли вона врешті заснула, за вікном уже світало. Але ніч не завжди забирає з собою моторошні сни. У сірих сутінках між ніччю і днем вони ростуть, мов на дріжджах, і з секунд сплітають вічність. У сон Меґі пробиралися одноокі велети й гігантські павуки, пекельні пси, відьми, що пожирають дітей, — одне слово, всі оті страховиська, що траплялися їй в царстві літер і слів. Вони вислизали зі сторінок її улюблених книжок і вибиралися зі скриньки, яку їй змайстрував Мо. Ті поторочі виповзали навіть з ілюстрованих книжок, що їх дарував їй батько, коли літери для неї були ще просто закарлючками. Пістряві й кошлаті, вони витанцьовували у сні Меґі, роззявляли величезні пащі й вишкіряли дрібні гострі зуби. Був там Кіт-Скалозуб, якого вона завжди так боялась, і Шибеники (Мо їх так любив, що навіть почепив картинку з ними в себе в майстерні). Але які ж великі були в них зуби! Вогнерукий на них тільки хруснув би, мов сухарик. Та саме тієї миті, коли один із них, з очима завбільшки як блюдця, випустив гострі кігті, із сірої порожнечі вигулькнула ще одна постать, потріскуючи, мов полум'я, — сіра, як попіл, і без обличчя, вона схопила Шибеника й пошматувала його на паперові клаптики…

— Меґі!

Поторочі кинулися врозтіч.

В обличчя Меґі світило сонце. Біля ліжка стояв Феноліо.

— Тобі щось приснилося?

Меґі сіла. З обличчя старого було видно, що він за цілу ніч не склепив очей, і через це зморшок у нього побільшало.

— Феноліо, де мій батько? — запитала Меґі. — Чому ж він усе не йде і не йде?