Грушевський, Скоропадський, Петлюра
- Автор: Яневский Даниил Борисович
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9223-6
- Жанр: История
Электронная книга - «Грушевський, Скоропадський, Петлюра». Краткое содержание книги:
Як показала вся історія XIX ст., «українська» суспільно-політична думка, яка розвивалася в межах Російської імперії, вийшла на фундаментальний висновок про необхідність заміни її державного ладу на республіканський. Усвідомивши цю необхідність, громадські діячі розділилися принаймні на два табори. Представники першого вважали найбільш доцільним варіантом переформатування унітарної Російської імперії на федерацію демократичних національних республік. В очікуванні сприятливих політичних умов для реалізації цього сценарію вони тим часом зосередилися на реалізації програм національно-культурного розвитку та просвіти народу. Саме цим шляхом пішли «Стара громада» та її послідовники.
Представники другого табору обрали революційні, радикальні підходи. На рівні політичної практики це передбачало «стимулювання» активних форм боротьби проти чинного ладу — аж до методів індивідуального терору. На рівні політтеорії прихильники цього варіанта виразно ділилися на три групи.
Перша була орієнтована на створення соціалістичної національної української республіки як федеративної частини майбутньої соціалістичної Росії.
Друга сповідувала необхідність створення окремої від російської, самостійної, але також соціалістичної української держави.
Третя, в свою чергу, орієнтувалася на тих політичних діячів, які поставили за мету будь-що повалити монархічний лад у Росії, а тоді викликати всесвітню соціалістичну революцію, яка нібито здатна позбавити усі народи світу від будь-яких форм національного чи соціального гноблення.
В умовах глобального світового збройного конфлікту «старогромадівська» частина «українського» політикуму, у згоді з російськими однодумцями, для реалізації обраного сценарію пішла на створення Центральної Ради — представницького координуючого органу всіх національних соціалістичних і демократичних партій та груп, які діяли на теренах південно-західних російських губерній.
Уся легітимність Центральної Ради в цьому сенсі походила від квітневого Національного конгресу, була детермінована ним. Радикальна націонал-соціалістична частина українського політикуму на чолі з Винниченком, об’єднана в Раді, використовувала її в своїх цілях. Саме їм заважали помірковані, «консервативні», «буржуазні», недостатньо, на їхню думку, національно свідомі елементи в УЦР — чи то соціалісти-федералісти, чи то кадети, чи то російські та польські політики соціалістичної орієнтації.
Саме ці політики — аби позбутися «родових плям» Національного конгресу — і пішли на скликання так званого I Всеукраїнського з’їзду робітничих, селянських та солдатських депутатів, який мав дати «нову» легітимацію УЦР, «санкціонувати», «узаконити» перед народом їхні дії, спрямовані на ліквідацію приватної власності на все, передусім на землю. Оскільки в межах чинного тоді правового простору зробити це було неможливо, остільки треба було цей правовий простір геть зруйнувати. Це, в свою чергу, було неможливо без ліквідації держави та її інститутів і подальшого адміністративно-територіального переділу відірваної від неї «української» частини[145].
Для того щоб ліквідувати державу, треба було будь-що-будь добитися її поразки у війні. Для цього треба було вступити у відповідні переговори з супротивником, але перед тим оголосити бодай паперову державну незалежність, щоб дістати можливість взаємодіяти з іншими державними суб’єктами на міждержавному рівні.
Оголосити державну незалежність можна було, лише маючи під рукою квазідержавну інституцію, якою і стала УЦР, підтримана «київською» частиною I Всеукраїнського з’їзду рад.
«Харківська» частина цього з’їзду пішла тим самим шляхом — проголосила свою радянську «українську» соціалістичну «державу» на чолі з Всеукраїнським центральним виконавчим комітетом цього з’їзду та Народним (а не Генеральним, як у «киян») секретаріатом. Метою цього утворення було максимально сприяти всесвітній «соціалістичній» революції. Реалізувати амбітну програму такої революції можна було тільки по ліквідації попереднього державного устрою, а для цього треба було підписати зрадницьку мирову угоду, нацькувати на представників політичної й економічної еліти якнайбільше їхніх співгромадян та перед тим відібрати все, що було в приватній власності володарів і розпорядників тої держави.