Грушевський, Скоропадський, Петлюра
- Автор: Яневский Даниил Борисович
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9223-6
- Жанр: История
Электронная книга - «Грушевський, Скоропадський, Петлюра». Краткое содержание книги:
Констатація
Ото і вся інтрига навколо проголошення незалежності УНР: Грушевського використовували та використали як провідника австрійських політичних інтересів на теренах Російської держави. Мета — формування на південно-західних територіях Росії (окупованих нею після 1772 р.) держави, лояльної до країн Почвірного союзу, запланована політична форма якої — конституційна монархія з австрійським ерцгерцогом на чолі. Метод — максимальне матеріальне та організаційне сприяння будь-яким антицентралістським, антиросійським політичним рухам, політичним партіям та організаціям.
Доказ знаходимо в дослідженні В. Коваля. Синхронно зі згаданим «засіданням РНМ УНР», а саме 31 січня (13 лютого), у Берліні на нараді німецького керівництва під головуванням кайзера було ухвалено «спонукати Україну звернутися з проханням про збройну допомогу»[142]. 1 (14) лютого у Житомирі зібралося засідання Малої ради, участь у якому взяли аж чотирнадцять осіб, і все відбувалося так: «Голова Ради народних міністрів Голубович ставить питання про ратифікацію мирового договору України з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною та Болгарією і прохає Малу раду ствердити постанову Великої ради про надання урядові права підписати мировий договір. Голова М. С. Грушевський нагадує про те, що Велика рада надала урядові право підписати прелімінарний (виділено нами. — Д. Я.) договір і що тепер урядом ставиться питання про поширення цього права (виділено нами. — Д. Я.) на ратифікацію мирного договору. Голосуванням Малої ради се право урядові одноголосно надається».
Згодом, майже за 90 років, цю подію деякі українські науковці витлумачили так: «1 лютого 1918 р. Мала рада надала надзвичайні повноваження РНМ. Зокрема, без згоди УЦР, уряд мав право підписувати міжнародні угоди на будь-яких умовах. Це рішення дозволило РНМ 8 лютого 1918 р. укласти військову конвенцію між УНР та Австро-Угорщиною. Вона стала правовою основою для введення союзницьких військ в Україну»[143].
Насправді ж, так звана Мала рада доручила РНМ, по-перше, «вживати всяких мір <...> як внутрішнього, так і зовнішнього характеру <...> для боротьби з анархією і для встановлення ладу в Україні», а по-друге, «заключати і підписувати всякі умови з іншими державами», як ті, що випливають з Брестського мирового договору, так і ті, «котрі ведуть до осягнення цілей», зазначених у першому пункті[144].
Висновки автора
Покоління українських істориків, перечитуючи, цитуючи, узагальнюючи, зіставляючи та аналізуючи наведені документи та свідчення, якимось дивом не помітили (або не мали бажання помітити) очевидне: суб’єкти й об’єкти тодішнього політичного життя мусили сформулювати своє ставлення до факту окупації та виробити modus vivendi, прийнятний як для себе, так і для окупаційного російського режиму. На це пішло життя принаймні трьох поколінь українців, поляків, євреїв та інших народів.
Ті з них, що опинилися під рукою Габсбургів, не мали на що особливо нарікати. Дунайська монархія дала їм якщо не все, то майже все — громадянські та політичні права, свободу віровизнання та, й, власне, саму назву їхній церкві, національні інсигнії, громадські організації, університет, кредитні спілки, — тобто все, що потребувала ця частина нашого народу для продуктивного національного розвитку. Саме тому всі без винятку галицькі політичні сили зберігали лояльність до двоєдиної монархії навіть після її офіційного розпаду.
Держава Романових пішла шляхом «соціально-економічної та політичної уніфікації» новоприєднаних територій та народів. У цих умовах погляди суб’єктів колишнього, польського, політичного життя на подальші перспективи існування розділилися. Частина пішла шляхом відмови від національної ідентичності, шляхом цілковитої інтеграції до російських імперських структур, стала невід’ємною частиною панівної верстви нового володаря. Інша, демонструючи лояльність назовні, обрала інший шлях, а саме — підтримку та розвиток відмінної від імперської національно-культурної ідентичності.
На рівні політичному така позиція вимагала сформулювати адекватну обставинам місця та часу відповідь на системотвірне питання, а саме: за якого політичного устрою російської держави можливий національний розвиток «українців», якщо дійсний устрій такому розвитку не тільки не сприяє, а навпаки, робить усе для знищення національно-культурної ідентичності тих, кому відмовили навіть у праві на самоназву, вигадавши для них термін «малороси», «хохли», «южноукраинцы» і т. п.?