Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6056-1
- Переводчик: Анатолій Сагак
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна». Краткое содержание книги:
У приватній лікарні Тіні Земля чоловік на ім'я Карл Корі одужує після автокатастрофи. Утративши пам'ять, він і не здогадується, що насправді є одним із дев'яти принців Амбера — Корвіном. Чоловік тікає з лікарні. Йому вдається знайти свою сестру, а потім і брата, відшукати дивну колоду карт Таро, на яких зображений і він сам, а потім пройти Лабіринтом... Згадавши, хто він насправді, Корвін прагне здобути корону Амбера.
Та він ще не знає, що проти королівства збираються злі сили...
— Запам'ятаю, — мовив я.
— Так, — кивнув головою Білл. — От тільки в мене дивне відчуття, що я більше ніколи тебе не побачу. Неначе я — лише другорядний персонаж у мелодрамі, якого приберуть зі сцени, навіть не розказавши, в чому ж інтрига.
— Розумію тебе, — відказав я на те. — Коли думаю про власну роль, то іноді хочу задушити автора. Але поглянь на це з іншого боку: пережиті історії рідко бувають домірними нашим очікуванням. Зазвичай це смердючі побрехеньки, в основі яких — найбридкіші з можливих мотивів. Здогади та ілюзії завжди набагато приємніші.
Білл усміхнувся.
— Ти завжди говориш так, — мовив він. — І все ж бували випадки, коли тебе охоплювала щирість. Нечасто...
— І як же ми перейшли від слідів до мене? — запитав я. — Щойно хотів сказати — дещо пригадав: я підійшов до будинку тією самою дорогою, якою і вийшов. Саме тому мій вихід знищив сліди прибуття.
— Непогано, — сказав Білл. — А нападник теж ішов так само?
— Певно.
— Добре, — припустив він. — Ти знаєш, як посіяти сумніви. Однак я досі відчуваю, що більшість доказів свідчать про загадку.
— Загадку? Ні. Це трішки дивно, не більше. Усе залежить від інтерпретації.
— Або від семантики. Ти читав звіт про свою аварію?
— Ні, а ти?
— Угу. А якщо це було значно більше, ніж просто «дивно»? Тоді чи визнаєш ти, що слово, яке я вжив, — загадка — чудово пасує до ситуації?
— Гаразд.
— І відповіси на одне запитання?
— Не знаю...
— Просте запитання, так або ні. І все.
— Гаразд, домовилися. Про що там ішлося?
— Було зазначено, що поліція отримала повідомлення про аварію і на місце катастрофи виїхала патрульна машина. Там вони побачили дивно вбраного чоловіка, який надавав тобі першу допомогу. Незнайомець сказав, що витягнув тебе з розтрощеної машини, котра впала в озеро. Це звучало переконливо, адже він і сам змок до нитки. Середньої ваги, худорлявий, рудоволосий. На ньому був зелений костюм, схожий, за свідченнями офіцерів, на вбрання кіношного Робіна Гуда. Чоловік відмовився відрекомендуватися, поїхати з ними чи надати будь-які свідчення. Коли вони наполягали, він свиснув, і до нього прискакав білий кінь. Незнайомець скочив на нього і помчав геть. Більше його не бачили.
Я розсміявся. Звісно, було боляче, але спинитись я не міг.
— Щоб я скис! — гукнув я. — Тепер дещо прояснюється.
Хвильку Білл просто витріщався на мене.
— Справді? — запитав він.
— Гадаю, що так. Заради того, щоб дізнатися про це, варто було отримати ножовий удар і повернутися сюди.
— Ти описуєш це в дивному порядку, — сказав він, потерши підборіддя.
— Так і є. Але тепер починаю помічати порядок там, де раніше не бачив узагалі нічого. І саме це вартує того, що я витримав, хай навіть і не навмисно.
— І все через типа на білому коні?
— Частково, частково... Білле, я скоро рушатиму далі.
— Поки що нікуди не поїдеш.
— І все одно... Ці папери, про які ти згадував... Гадаю, буде краще, якщо я підпишу їх сьогодні.
— Гаразд. Надішлю їх після обіду. Тільки не роби жодних дурниць.
— Щосекунди стаю все обережнішим, повір.
— Сподіваюся, — Білл закрив портфель і підвівся. — Гаразд, відпочивай. Я поясню все лікареві й ближче до вечора надішлю папери.
— Дякую тобі ще раз, — потиснув йому руку.
— До речі, — додав він, — ти погодився відповісти на одне запитання...
— Так, звісно. Запитуй.
— Ти людина? — запитав він, досі стискаючи мою руку. Вираз його обличчя не змінився.
Я спробував віджартуватись, але раптом передумав.
— Не знаю. Я... Мені приємно було б думати, що так. Але насправді я... Ну звісно ж, так! Що за дурне... От дідько! Ти ж це серйозно, правда? І я пообіцяв бути чесним...
Прикусивши губу, я на мить задумався.
— Гадаю, ні, — відповів йому.
— І я так гадаю, — сказав Білл і посміхнувся. — Насправді для мене це не має жодного значення, а ось для тебе може мати. Просто знай: є хтось, хто знає, що ти інакший, але це для нього нічого не змінює.
— Я не забуду цього, — відказав йому.
— Добре... до зустрічі!
— Бувай.
9
Це трапилось якраз після візиту поліціянта... Пізнього пообіддя. Лежачи у ліжку, я почувався краще — точніше, суттєво краще порівняно з першим поліпшенням. Лежав собі й міркував про ризики, пов'язані з життям в Амбері. Нас із братом нейтралізували за допомогою улюбленої родинної зброї. Мені стало цікаво, кому ж дісталося більше. Певно, все ж таки йому. Брандові могли зачепити нирки, а він і так був не в найкращому стані.
Я двічі пройшовся кімнатою туди-сюди, доки приїхав Біллів клерк з паперами на підпис. Мені необхідно було знати межі своїх можливостей. Вони є завжди. Попри те, що я одужував у декілька разів швидше, ніж мешканці цієї Тіні, усе одно відчував, що зможу стояти, ходити і нормально поводитися лише через півтора дня, а може, й за всі два. Першого разу, коли спробував пройтися, було боляче та млосно. Другого разу вже не так млосно. Що ж, і це результат. Тож лежав і почувався значно краще.
Десятки разів я тасував Козирі, розкладав особисті пасьянси й читав двозначні натяки на знайомих обличчях. І щоразу стримувався, тамуючи бажання зв'язатися з Рендомом, розповісти йому, що трапилося, та розпитати про новини. «Пізніше», — казав я собі. Кожна додаткова година, яку вони сплять, — це ще дві з половиною години для тебе. Кожні дві з половиною години для тебе тут домірні семи чи восьми годинам для простого смертного. Чекай. Думай. Відновлюйся.
Але після вечері, коли небо знову почало темніти, мене випередили. Я вже встиг розповісти молодому охайному членові Державного Патруля все, що збирався йому розповісти. Гадки не маю, повірив він мені чи ні, але поводився хлопець ввічливо і надовго не затримався. Насправді все почалося за кілька секунд після того, як він вийшов.
Ось і лежав я, набирався сил та чекав, що до мене заскочить лікар Бейлі — перевірити мій стан. Я лежав і обдумував усе, що мені розповів Білл, і намагався припасувати цю інформацію до фактів, які вже знав чи підозрював про їх наявність...
Контакт! Мене випередили. Хтось в Амбері — рання пташка.
— Корвіне! — кричав знервований Рендом.
— Корвіне! Прокидайся! Відчини двері! Бранд отямився, кличе тебе.
— Ти стукав у двері, щоб розбудити мене?
— Звісно!
— Ти зараз сам?
— Так.
— Гаразд. Я не всередині. Ти знайшов мене у Тіні.
— Не розумію.
— Я теж. Мене поранено, але жити буду. Потім оповім тобі все. Розкажи про Бранда.
— Він недавно прокинувся. Сказав Джерарду, що хоче поговорити з тобою просто зараз. Джерард викликав слугу та відрядив його по тебе. Коли слуга не зміг тебе розбудити, то прийшов до мене. Я щойно відправив його назад до Джерарда, сказавши, що скоро приведу тебе.
— Зрозуміло, — я повільно потягнувся і сів. — Зайди кудись, де тебе ніхто не бачитиме, і я прийду. Але потрібен плащ чи інше вбрання. Мені трохи бракує одягу.
— Певно, буде найкраще, якщо я повернуся до своїх покоїв.
— Гаразд. Уперед.
— Через хвилинку.
І запала тиша.
Повільно поворушивши ногами, я сів на край ліжка. Зібрав Козирі й поклав їх у футляр. Відчув, що важливо приховати рану в Амбері. Навіть у спокійні часи не варто розголошувати власну вразливість.
Глибоко вдихнувши, я підвівся, тримаючись за ліжко. Зусилля, витрачені на тренування, виправдали себе. Я ще раз спокійно вдихнув і розслабив хватку. Не так уже й погано, якщо рухатися повільно і не перевантажуватися більше, ніж це необхідно для підтримання нормального вигляду... Можливо, мені навіть вдасться не привернути уваги, доки я справді одужаю.
Саме тоді я почув кроки, і в дверному прорізі постала усміхнена медсестричка — тендітна, струнка. Від сніжинки вона відрізнялася лише тим, що була як дві краплі води схожа на своїх колег.