Історія польсько-українських конфліктів т.3

28 липня 1944 року до Лубна увійшла Червона Армія. Вона організувала тут так званий «запасний полк». Одним із завдань цього полку було виловлювання молодих хлопців і, після короткого ознайомлення зі зброєю, відправлення їх на фронт. З Лубна забрали приблизно 30 хлопців. Слід по них пропав. Решта переховувались у лісах та інших криївках. Після відходу сові'тів поляки розпочали бандитські акції проти українців. Уранці 7 березня 1945 року озброєні польські банди з навколишніх сіл: Гарта, Футома, Виробіска, Весола та інших під керівництвом місцевих поляків почали грабувати і вбивати українське населення. Поділившись на групи по 10–15 осіб, вони оточували по кілька хат, грабували все, що потрапляло до рук, а чоловіків, які не встигли втекти або сховатись, вбивали на місці. Місцеві поляки виконували подвійну роль: самі вбивали і показували чужим українські хати. Бувало і так, що поляк вбивав свого сусіда-українця. Щоб не бути впізнаним, вони надягали на обличчя маски. Серед місцевих поляків у вбивствах українців брали участь: Алойзи Чарнік, тоді 26-річний, Ізидор Мицька — 25 років, Юзеф Кустра — 22 роки (мати українка), Келбасови, Жачкови, Крушкови, Хром'як, Юзеф Сенько, Починяк (прибулець зі сходу) та інші. Головним керівником польських бандитів у Лубні був Міхал Барць (нині чиновник староства у Бжозові), а його помічником був Ізидор Фукса. Терор на селі тривав приблизно місяць. За цей час поляки вбили у Лубні близько 90 осіб, головним чином чоловіків. Найбільше людей вбито 7 березня 1945 року, коли українці, що не сподівалися нападу, не мали часу сховатись. Не було і мови про якусь самооборону. Українці не мали зброї, ніхто не сподівався такого ганебного варварства з боку поляків. Серед українців почався голод, бо поляки пограбували все, навіть картоплю з підвалів. Ситуація стала загрозливою. Терор, вбивства і голод не припинялись. (…)

Треба було вирішувати: залишатись у селі чи виїжджати у невідоме до СРСР. Вирішили виїжджати. 15 квітня 1945 року совіти прислали підводи і вивезли тероризованих українців Лубна до Санока, а звідти через кілька тижнів залізницею в околиці Тернополя. Виїхали тільки з тим, що мали на собі, бо все майно пограбували поляки. (…)

Вони намагалися знищити все, що українське. Зруйнували церкву і дзвіницю, а камінь використали на будівництво дороги. У плебанії розташували гмінну канцелярію і школу. Зруйнували будинок «Просвіти», матеріал забрали мешканці Уланиці. Хати українців і їхні господарства позабирали місцеві поляки або прибульці зі сходу. На порядку денному були сварки і бійки, бо кожний хотів здобути для себе кращу частину. Наприклад, Ян Голомб, який мотикою добивав українців, сварився з Анджеєм Келбасою за поле Михайла Пудли. Одного дня Келбаса вбив Голомба ударом сокири у голову. (…) У Лубні в стодолі Олекси Трояна бандити знайшли Максима Андруша, Семена Бревка, Івана Трояна, Григорія Воловника, Павла Васінька, а зі стайні греко-католицького пробоща витягнули Богдана Дороцького. Всіх побили, зв'язали руки колючим дротом і напівживих укинули до Сяну.