Людолови Том 1
- Автор: Тулуб Зінаїда Павлівна
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Таврія
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Людолови Том 1». Краткое содержание книги:
Віддих полегшення вирвався з уст Горленкових. Зціпивши зуби, лежав він, поки лікар промивав рану і накладав шви, хоча від болю світ затьмарювався йому в очах. Аж ось лікар кинув інструменти, спритно помастив рану темною рідкою мастю, що пахтіла ароматичними смолами, забинтував і зав'язав плече в лубки.
— Тепер усе туше тобре. Тепер лежіть, не рухайтеся, а я відвідуватиму пан сотника що три дні.
Після лікаревого візиту хворий довго не міг заспокоїтися. Чи добре він зробив, прийнявши його допомогу? А головне, чи вилікує його лікар і чи володітиме він знову рукою?
Не менше хвилювалася й пані Єля. Вона так мріяла про польське товариство, а чоловікова рана руйнувала всі її плани й надії. Бачачи, що він почав видужувати, вона теж узялася готуватися вступити на нову путь. І насамперед заходилася коло свого вбрання. Щоб допомогти їй у цій складній справі, патер Юстовський познайомив її з своєю сестрою, панною Сатурніною Юстовською. Жінки заприятелювали. Панна Сатурніна потроху відкривала наївній козачці таємниці порядного тону, вчила її модних танців, розваг і манер, а потім умовила поїхати на тульчинський ярмарок по вбрання. Горленко поморщився, але розв'язав гаманець і дав їй грошей. Єля пробула в Тульчині три дні і повернулася додому з цілим ворохом пакунків, весела й жвава.
І чого тільки вони там понакуповували: і шовку, і парчі, і пахощів, і черевики на високих підборах, і мережива, і капелюшки, і пір'я, і віяла. Потім панна Сатурніна дала їй свої сукні на крій, і — закипіла робота. Дівчата день і ніч сліпили очі, гаптуючи розкішні пояси, гаманці й козакини, що ними пані Горленкова сподівалася затьмарити всіх красунь Брацлавщини.
— Дивись, яка розкіш, — крутилася вона перед чоловіком у бузковій шовковій сукні з низьким викотом і вставкою з венеціанського мережива. — Я думала купити собі кармазинову, але панна Сатурніна каже, що це буде шляхетніше.
Сукня справді вийшла чудова: облямовані чатамовим хутром вильоти підшиті кремовим шовком, невеличкий шлейф. Пані Горленкова сміялася і плескала в долоні, ми луючись, як шлейф волочиться за нею, викручуючись на поворотах, і шарудить, наче пожовкле листя восени.
— Сватав жінку, а одружився з павою, — пожартував хворий, радіючи не сукні, а тому, що рана почала загоюватися. — Хай тільки я підведуся — поїдемо до Струсів, до Німцевичів, а мо й до самого Стефана Потоцького. Ти тільки не дуже крути хвостом перед панами, бо поламаю боки і їм і тобі.
— Де вже тобі ламати боки, — реготала вона, — роздерся — і годі, аж до самої смерті.
Зайшов серпень. Осінь покропила ліси жовтими цятками, наче витерла об їх шорстку гриву забруднений кадмієм пензель. Повітря стало як кришталь, а білястий літній обрій ясний і прозорий. Бузковою тінню наливалися долини. Медово-винними пахощами яблук і слив тягло з садів. На баштанах зазолотавилися величезні дині, й гарбузи, і темно-зелені кучі кавунів. По токах з ранку до ночі гупали ціпи, а вітряки і день і ніч махали перетинчастими крилами, наче прочанки, що хрестяться на роздоріжжі перед самотньою чумацькою могилою.
Горленко підвівся з ліжка і, тримаючи руку на перев'язці, рушив у неділю до костьолу «подякувати пану Єзусові за зцілення» і вперше продемонструвати перед панством своє навернення до католицтва.
І цього ж ранку випадково, чи може навмисне, приїхав до Брацлава Потоцький і зустрівся з Горленком на костьольному ганку. Горленко розгублено спинився. Козацька честь вимагає пройти повз нього не вклоняючись. Але як не вклонитися грізному феодалові, одному королев'ят, під п'ятою якого мовчазно схилилося мало не все воєводство. Він відсахнувся і став, переступаючи з ноги на ногу, і внутрішня боротьба так яскраво відбилася на його обличчі, що Потоцький усміхнувся.
— Ото гонор! — примружив він блакитно-фарфорові очі. — Ото шляхетська закваска! Ну, що ж, я визнаю свою прикру помилку і по-шляхетському даю пану сотнику руку. І, ледве стримуючи пихливе гидування, простяг йому два пальці. Шляхта, що юрбилася на костьольних сходах, остовпіла. Потоцький дав руку Горленкові!.. Стриманий шепіт пішов натовпом, а Горленко стояв розгублений і червоний, безпорадно кліпаючи очима. Він наче був увесь налитий свинцем. Що робити? Потиснути магнатську руку, як рівний рівному, означало образити гордого феодала. Поцілувати, як це зробив би кожен шляхтич, здавалося нестерпучим приниженням. Минула хвилина, безкрая, як вічність. Очі Потоцького потьмарилися, наче море перед бурею. Здригнулися, насупилися брови. Очі наказували, гіпнотизували.