Листя землі. Том 1

Об Різдві се було, об Різдві. А мо', і познєй. Ми ще малі були. А мело ж, такеє мело, церкву із шкільного вікна не видно, сама тінь її бовваніє. Великий вогонь на цвинтарі, коло церкви розіклали, се щоб земля відтанула, могилу копать. І припливло по заметах троє саней із самого Мрина. На перших санях — труна, чорною матерією оббита. Занесли труну до церкви, служба почалася, і ми пішли. А вікна церкви геть снігом заліплені, і біло-біло у церкві, тольки свічечки мерехтять. І стояла біля труни пані городська, така величава, а з лиця— горем гірким випита. Се, матка мені каже, пані Дарина, з роду Журавських, а в труні — син її, Тарас, у Пітері навчався і помер, од чого помер — ніхто не знає.

Туточки зайшла до церкви тітка Уляна, Несторкою її прозивали, з хутора Семи розумового. Зайшла вона до церкви, перехрестилася на вівтар. А далєй опустилася вона на коліна перед панею Дариною і уклонилася їй до землі. Як стала вона коло нас, матка моя і запитує у неї тихо, але я вчула: «Про що-бо се ти, Уляно, так зробила, що перед панею городською колінкувала, наче перед іконою святою?» А Уляна Несторка і одказує матці моїй: «Се я зробила, бо уже вона — на хресті, як Христос, і мука її велика». — «Хто ж її розпинає?» — се матка моя запитує, дивуючись із слів Уляниних. «Доля її гірка материнська». — «А чим же вона завинила, що їй такеє судилося?» — «Про сеє тольки вона та Бог святий знають». І умовкли вони, і болєй не гомоніли, а в голові моїй відклалося, хоч і мала була.

І часто я погодєй споминала ту їхню гомонку, уже й матки моєї на світі не стало. Споминала, бо ще двох синів своїх привозила тая пані Дарина до Пакуля хоронить. Біля церкви, на цвинтарі, місце було, де усі Журавські, з дідів-прадідів, вічним сном спали. Залізною огорожею візерунчатою теє місце обнесено було. А довкуль — липи, мо' столітні, стояли. І казала пані Дарина, коли вже сина Андрія привезла хоронити, так: «Хай синки мої тут спочивають, бо вони Пакуль любили». А була вже вона од горя свого великого наче не в собі. І вкладала вона їх, дєток своїх, мертвих уже, на цвинтарі, під липами, наче спати на ліжкові. І хрести дубові, широкі, Кузьмою, сином Семирозума, витесані, біліли над могилами синів її.

А тади ото, як церкву і Бога розкасирували, спиляли і хрести тії, давні і нові, і могили зрівняли з землею. Се, кажуть нам, класові вороги туточки лежать, не варті вони пам'яті нашої, хай і сліду на землі нашій од них не лишається. А загорожу — ту ще ранєй розтягли. І був один час, перед війною останньою, у церкві нашій клуб сільський. І танцювали дівки та парубки під гармошку коло клубу, на цвинтарі колишньому, де пани вічним сном спочивали. А я й казала, молодим: «Що ж вигуцюєте ви на кістках людських, бо вони ж хоч і пани були, а людяки, як і ми? Отак колись і на ваших кістках дєтки ваші та онуки танці-гранці виграватимуть…» Та тольки — хто ж мене слухав? Болєй скажу: внесли слова мої у вуха Нестору Волохачу, онукові Нестора Семирозума, покійного давно. А йон тади, покуль не узяв його «чорний ворон», галіфетчик ретивий був і верховодив у Пакулі. Дак йон мене побачив коло лавки та й каже строго: «Прикуси, молодице, свій язичок щодо могил панських, якщо не хочеш загриміти так далеко, що ворон і костей твоїх назад не донесе». Аж скоро йон сам загримів, та так загримів, що і досюль ніхто не знає, де кісточки його лежать. А я, правда, після того примовкла і досюль мовчу, наче рота мені дратвою смоляною навік зашили…