Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська
- Автор: Бура Дар’я, Красовицький Олександр
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9500-8
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська». Краткое содержание книги:
Сухі інформаційні рядки зведень проілюстровані свідченнями безпосередніх учасників подій, процитованих з книг-хронік, що вийшли раніше у видавництві «Фоліо». Долучені спогади про загиблих українських вояків, що захищали нашу землю в перші дні, тижні, місяці й роки російсько-української війни, про новітніх героїв, хто заплатив найдорожчу ціну за спокій і добробут українців.
Ця книга — нагадування світовому суспільству про те, що російсько-українська війна триває, і не можна забувати про тих, хто зі зброєю в руках фактично захищає благополуччя Європи.
Перший том «Від Майдану до Іловайська» тритомника «Хроніка війни. 2014—2020» охоплює період з кінця лютого 2014 року до перших днів вересня 2014 року.
24 липня 2014 року
• Ігор Михайлишин «Танець смерті. Щоденник добровольця батальйону ‘‘Донбас’’»
[24 липня 2014 року. Лисичанськ]
Прохолодне повітря вривається в салон автомобіля. Двері відчинені. «Амбал» оглядає правий бік, я — лівий. Очі втомлюються від цієї швидкості. Пейзаж проноситься повз на швидкості майже сто кілометрів на годину. Але це не причина, щоб розслаблятись. При переміщенні ми дуже вразливі. Невідомо, коли ворог почне стріляти. Може вискочити із-за бетонних блоків і розстріляти водія. Може сидіти в кущах і легко зробить решето з машини. Може замінувати ділянку дороги й чекати нашого приїзду в теплому й безпечному місці. Бух! І рідні дома вже не знайдуть собі місця. Ворог може що завгодно. Потрібно бути готовим до цього перш за все психологічно. Усвідомлювати, що тебе дуже легко можуть вбити чи поранити. І знати, що твої «руки розв’язані» також. Можна діяти як ворог. Треба діяти як він. Але найкраще — перевершувати його. Нічого не бійся! Фантазуй! Іди на ризик! Але не бійся!
Дорога веде до великого пагорба. За ним з’являється нафтопереробний завод. З горизонту виростає великий стовп чорного диму. Верхівки труб і різноманітних конструкцій. Згодом і весь завод. Він палає. Від вогню залізо тріщить і вигинається, наче там йде бій. Невже наш пункт призначення там? Якщо так, то битва на заводі буде страшною. Гра «Counter strike». У цій комп’ютерній симуляції такі локації були найважчими. Труби, цистерни, ящики. Лякає кожен тріск. Кожен порив вітру. Навіть дихання своє також дратує. Ще й тисячі різноманітних дверей. З кожної шпарини віє смертю.
Геть ці слабодухі думки! На справжній війні украй важко вбити людину. Та й що ці «криворукі» сепаратисти можуть узагалі? Уміють тільки залякувати цивільних і кликати російську армію на допомогу. А ми... ми вже ціле місто звільнили. Захопили полонених і багато трофейної зброї. І це з мінімальними втратами.
— Смотрите! Лежит, гаденыш! Валяется... Хотел, п***р, с нами воевать. Теперь его пусть черви едят! Смотрите, смотрите! Еще тепленький...
На узбіччі лежить обгоріле тіло. В очі одразу кидаються зуби. Їхня сліпуча жовтизна дуже контрастує на фоні чорної плоті. Смерть прийшла по нього недавно. З ніг, рук і половини обличчя ще йде дим. Потрібно бути насторожі. Тут починається бойова зона.
Обабіч дороги лежить різноколісна техніка: легкові автомобілі, вантажівки, мотоцикли. Знищені, спалені, покинуті. Страх вихором пройшов по цих місцях. Ті, хто тут був, тікали світ за очі.
За заводом — багатоповерхівки. Одна похилилась. Ось-ось впаде. Нагадує Пізанську вежу. Може, це якесь диво архітектури? Знущання над законами фізики. Чому вона не падає?
Розбитий автобус посеред дороги. Вікна розтрощені. Дірки від куль у корпусі. Трясця! Це ж наш автобус! Пам’ятаю його під час штурму Попасної. Де всі? Невже їх тут убили? Ні, начебто. Крові немає.
— Ми добряче спізнились...
— Погодите! Еще не известно. Что-то я не слышу боя.
— Але автобус наш.
— Наш-наш. На нем «Спартак» ездил.
— «Спартак» казав, що він з Лисичанська. Правильно?
— Вроде. Я точно не помню. Кажется, что да.
«Амбал» сидить навпроти мене й очима пожирає всю тутешню ситуацію. Йому, мабуть, незвично бачити рідні краєвиди, «обмальовані» війною.
— Вон, еще один жмурик валяется!
Трупи лежать переважно по одному, деколи — по двоє. Навряд чи вони чинили сильний опір. Залишили, як смертників, щоб затримати просування наших військ. Розруха, паніка і кров — усе це приносить зі собою російський «братній» народ. Різного роду найманці їдуть сюди за покликом крові. Іншого вони і не бажають тут бачити. Для чого? Мир — нудне поняття. На ньому не наживешся.
Танки, танки, танки. Легкові автомобілі вихляють між ними, як коти під ногами. Дорога заповнена автомобілями батальйону «Донбас».
Стрільби не чути. Здається, ми таки спізнились.
— «Амбал», дивись! На танку!
На «броні» лежать тіла двох танкістів. Повільно проїжджаємо повз них. Ще більше розбирає злість.
З нами рівняється машина «Лєрмонтова».
— «Камаз», не останавливаемся! Едем дальше!
Батальйон заїжджає в місто. Танки залишаються на місці. Чому вони не їдуть з нами?
— «Камаз»! А танки?
— Хер их знает! Походу, мы сами будем зачищать город.
— Хіба це не навпаки має бути? Вони ж армія, а в нас навіть важкої техніки немає!
— П****ц! «Пианист»! Откуда я знаю?! «Лермонтов» сказал ехать — я еду! Не доставай меня!