Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська
- Автор: Бура Дар’я, Красовицький Олександр
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9500-8
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська». Краткое содержание книги:
Сухі інформаційні рядки зведень проілюстровані свідченнями безпосередніх учасників подій, процитованих з книг-хронік, що вийшли раніше у видавництві «Фоліо». Долучені спогади про загиблих українських вояків, що захищали нашу землю в перші дні, тижні, місяці й роки російсько-української війни, про новітніх героїв, хто заплатив найдорожчу ціну за спокій і добробут українців.
Ця книга — нагадування світовому суспільству про те, що російсько-українська війна триває, і не можна забувати про тих, хто зі зброєю в руках фактично захищає благополуччя Європи.
Перший том «Від Майдану до Іловайська» тритомника «Хроніка війни. 2014—2020» охоплює період з кінця лютого 2014 року до перших днів вересня 2014 року.
Рухаємось далі. Територія між будинками не дуже розчищена. Постійно якісь кущі чи сміття.
Йдемо дуже обережно, щоб не створювати зайвого шуму. Ворог може підчікувати нас де завгодно.
Черговий будинок. Піднімаю голову. Завмираю. Щоб мені провалитися! За вікном непорушно стоїть дід з білою бородою. Просверлює своїми очиськами. Ще й обличчя без емоцій. Може, це ворог? Але він не дуже на нього подібний. Та й зброї не бачу.
— «Камаз»!
— Что?
— Тут дід у вікні.
— Что, мертвый?
— Ні. Живий. На мене дивиться. Але без зброї.
— Где?
— Ось у цьому вікні.
— Да нету там никого!
— Щойно був. Може, втік?
— Да оставь ты его! Пойдем!
Може, це якийсь знак? Свого роду пересторога? Але ж там був цей дід зі сріблястою бородою. Я чітко його бачив. Заглядали одне одному в душу. Що за чортівня? Може, я починаю барахлити?
Нарешті виходимо до наших. На чолі штурмової групи — комбат, біжить з автоматом. Усі прямують до станції технічного обслуговування.
Стрільба ще триває і супроводжується поодинокими вибухами.
— Слушайте все! Занимаем эту станцию! Практически все вражеские силы в этом городе подавлены! Из-за террикона еще стреляет вражеский миномет. Думаю, до вечера город будет наш. Закрепляемся, парни!
От і повоювали. Невже не буде продовження?
— Пойдем назад к машине!
— А він також з нами?
— Да! Он же электрик!
Я й не знав, що у нашому взводі є електрик. Зараз це дуже корисні здібності. Багато чого цікавого доводиться пізнавати вже у процесі. Зі швидкоплинним темпом нашого часу по-іншому ніяк.
— Эй! Вы что, б***ь, делаете? Это наша машина!
«Камаз» знав, що так буде. Декілька хлопців з нашого батальйону вже порпаються в машині. Їх дуже сконфузив наш прихід. На обличчях це виразно прочитується.
— Почему это ваша? Здесь что, написано?
— Прикинь! На капот посмотри! Там крупными буквами написано: «СПГ»! Как раз для таких слепых, как вы!
— И что, что там написано? Вас не было здесь.
— Ты что, идиот! Мы прорывались вперед! Вместе со всеми! Или ты не понимаешь? Это, б***ь, наша машина! Гранатометчиков!
«Камаз» уміє переконувати. У мене так би не вийшло. Не люблю ці всі сварки і розборки. Я б просто віддав цю машину й не морочив собі голову. І ходив би з гранатометом пішки. Просив у всіх, щоб підвезли. Одне слово — поганий із мене перемовник.
Електрик рихтує замок запалення. Неподалік триває стрільба. Знову показався ворог. Я стою біля високого бетонного паркану. Метрів двадцять від машини. З другого боку чується якийсь рух. Дорога не асфальтована, тому кроки дуже виразні. Земля шарудить під ногами. Завмираю. Може, «Амбала» гукнути? Але тоді мене почують і можуть сюди кинути гранату. Або втечуть... Невдалий варіант.
Через мить кроків уже не чути. Може, вони мені почулись? Як тоді з тим дідом. Містичний цей Лисичанськ.
Та йолки-палки! Аж пістрибую від переляку! Грає музика. Дуже гучно! Де це? В якому місці? Дідько! Це в моїй кишені! Дістаю телефон. На екрані світиться «Вхідний дзвінок “Тато”».
— Алло?
— Здоров, пацан! Як ти там?
Ще де-не-де свистять кулі. Артилерія чи гранатомети гупають далеченько. У будь-якому разі це все чути йому. І що ж відповісти?
— Слухай, тату. А давай я тобі пізніше подзвоню, бо ми машину завести не можемо. Двигун деренчить, але не заводиться...
— Добре-добре. Давай, набереш!
Потрібно на майбутнє декілька разів перевіряти, чи вимкнений звук у телефоні. Це може коштувати мені життя.
— «Камаз», що ми робимо далі?
— Надо искать место, чтобы переночевать. Кто-нибудь видел «Лермонтова»?
— Та ні. Може, він з комбатом?
— «Амбал», идите с «Пианистом» поищите его. Спросите, что делаем дальше.
Вулицями вже спокійно ходять наші хлопці. Стрільби не чутно, але якийсь холодний вітерець завжди обдуває спину. Таке враження, що за нами слідкують. Посеред цих будинків ще й досі може сидіти снайпер. Або цей самий снайпер може швиденько переодягнутись у себе вдома й бути зараз серед нас як простий мирний житель. Як дізнатись, що це він? Ніяк. Тут можливо все. Визначальний критерій — страх. Що більше ти боїшся, то менше ти можеш.
«Лєрмонтов» розмовляє з комбатом. Трохи втомлений. Але, загалом, вигляд добрий. Навіть не поранений.
— «Пианист», «Амбал»... У вас все нормально?
— Так. Ми знайшли машину сєпарську. Буде нам у взвод.
— Отлично. А где «Камаз»?
— Тут недалеко. Він просив запитати вас, що ми робимо далі?
— Хорошо, что вы объявились. Скажите «Камазу», что он нужен мне здесь. Мы будем выдвигаться.