Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська
- Автор: Бура Дар’я, Красовицький Олександр
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9500-8
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська». Краткое содержание книги:
Сухі інформаційні рядки зведень проілюстровані свідченнями безпосередніх учасників подій, процитованих з книг-хронік, що вийшли раніше у видавництві «Фоліо». Долучені спогади про загиблих українських вояків, що захищали нашу землю в перші дні, тижні, місяці й роки російсько-української війни, про новітніх героїв, хто заплатив найдорожчу ціну за спокій і добробут українців.
Ця книга — нагадування світовому суспільству про те, що російсько-українська війна триває, і не можна забувати про тих, хто зі зброєю в руках фактично захищає благополуччя Європи.
Перший том «Від Майдану до Іловайська» тритомника «Хроніка війни. 2014—2020» охоплює період з кінця лютого 2014 року до перших днів вересня 2014 року.
Двигун уже деренчить. «Камазову» усмішку добре видно крізь сигаретний дим.
— Ну, все, мои маленькие ублюдки. Теперь у нас есть еще одна машина.
— Сам ти ублюдок! «Камаз», закінчуй з цим обзиванням!
— Да кто тебя обзывает? Что ты как девочка?
— Уже дістали ці «ліліпути», «ублюдки», «коротишкі»!
— Какие мы ранимые... «Пианист», у тебя есть водительские права?
— Так. Але не тут. Дома.
— Это неважно. Короче, будешь ездить на этой машине. Вы нашли «Лермонтова»?
— Так. Він сказав, щоб ти терміново їхав до нього.
— Нахера?
— Не знаю. Кудись їхати треба...
— Да куда, б***ь, ехать!?
Ми з «Амбалом» не встряваємо у дискусію. Вона в них досить патетична виходить. «Камаз» дуже сильно жестикулює й червоніє. Але командир на це уваги не звертає. Йому навіть подобається.
— Собирайтесь! Едем!
— Куда?
— Да шевелитесь! Куда, куда? Раскудакались! Из города!
Що ж його так збісило? Може, «Лєрмонтов» придумав якесь покарання? Але навіщо?
Ми не їдемо. Мчимось. Тільки дві наші машини. Невже знову воювати? Я тільки «за», але що тоді коїться з «Камазом»?
— Какого хера?! Сидели б себе там, и все было бы нормально. Нет, б***ь, это ж надо переться в какую-то жопу! Еще и торчать там будем!
Не звертає ні на кого уваги. Веде свій монолог. Періодично вдаряє по всьому, що потрапляє під руку. Сигарети курить одна за одною.
— ...сука, это ж надо! Только что освободили город. Перебили врагов. Сиди и отдыхай, празднуй победу. Нет! Там связь не ловит! П****ем отсюда! Как меня же все это за****о!
— «Амбал», ти не знаєш, чого «Камаз» так завівся?
— Та звідки ж. Мабуть, знову йому щось не сподобалось. Тепер буде бурчати цілий день.
Повернулися туди, звідки й почали. Облоговий табір. Танкісти бігають повсюди, танки і машини піхоти розставлені в хаотичному порядку. Бою вже немає, тому всі почуваються невимушено — теревенять, варять їжу і просто чекають наступних наказів.
— Ну шо, хлопці, як ви там? Що чути з міста?
— Ну, здається, все зачистили.
— Шо, серйозно?
— Та їх там не було дуже багато. Десять — двадцять чоловік від сили.
— Шось мало. Нам передавали, що там більше тисячі...
— Та ти шо? Тисячі там точно не було...
— А чого ви до нас приїхали?
— Не знаю. Я ж тут не командир. Сказали — приїхали.
Вечоріє. Влягаюся в машині й слухаю свій музичний плеєр. Перед тим, як поїхати на війну, я завантажив у нього всі твори Шопена і Ліста. Прекрасна музика! Шопен — геніальний композитор. Немає ні одного поганого твору. Все шедеврально. Лежу, розслабляюсь, здається, нічого вже не потурбує мій спокій...
— «Пианист»!
— Шо?
— Ты где?
— У машині.
— Давай вылезай!
— А шо таке?
— Та, б***ь, вылезай! Щас расскажу.
«Камаз» стоїть уже біля машини.
— Пойдем! Посмотришь на сюрприз этого вечера.
Сонце вже давно зайшло. Без ліхтарика тут довго не походиш. Декілька разів вдаряюсь боком об танки чи припарковані автомобілі. Понаставляли тут! Організували б якесь окреме місце для техніки. Земля під ногами дуже рихла через танкові гусениці. Від них тут десятки «колій». Якщо не піднімати високо ноги, то можна й щось підвернути собі.
— Світить ліхтарик. Здається, прямуємо саме до нього. Там пожвавлений рух і постійно мерехтять тіні. Щось там шукають. Або вже знайшли... Вот! Смотри, какие красавцы!
Вони однозначно — знайшли. Точніше, спіймали. До дорожнього ліхтаря прив’язані два сепаратисти. Вигляд у них дуже скрутний. Брудний одяг, синці та опущені голови.
Збоку стоїть молодий хлопець мого віку. Кляне полонених з усіх боків! Ще й стусанів «насипає». У нього знайомий говір. Швидка мова і багато букв «є». «Попахує» Карпатами.
— ЯВасСвоїмиРукамиЗараЗадушу! ЧерезВасМиТутМусимоВоювати!
— Друже, а хто це?
— ЦеТіПідари, ШоЗастрілилиНашихДвохПацанів! ОнТоЄСнайпер! Сидить, Морда, РобитьНевиннийПисок! ТікоЯЗнаю, ШоТоЄВін! Сволоч!
— А де ви їх знайшли?
— ТаЯНеЗнаю. ТоНашіРазвєдчікіЇхДесьУзєли. РазомЗМашиноу, ЗбройоуТаІншимГівном! ЯНиніЇмУстроюТутКардебалєт! АТиЗвідкоБудеш?
— Я з «Донбасу».
— ШоМєсний?
— Та ні. З батальйону «Донбас». Родом я з Прикарпаття. Косівський район.
— О! Землячок! Гуцул! АЯТожеЗЗахідної! ТікоЯЗЗакарпаття!
Якщо чесно, то я погано його розумію. Вловлюю декілька слів, а потім уже в голові «добудовую» те, що він хотів сказати. Удома в мене також є друг, що дуже швидко говорить. Але він хоч робить це без діалекту. А цей — наче знущається. Я щиро радий, що вони знайшли вбивць своїх побратимів. На війні нечасто таке трапляється. Сьогодні день справедливості.