Сага про Форсайтів

Розбираючи текст Сомсового листа, Ченкері згадав мимохідь позов «Буало проти Цементної компанії». «Навряд чи слід покладатися,— сказав він,— на рішення суду в тій справі. В кожному разі, я вважаю, що його можна витлумачити як на мою користь, так і на користь мого колеги».

Потім він детально спинився на «дражливому моменті». Нехай містер Форсайт дарує йому, але він сам заперечив свої застереження. Що ж до його клієнта, то він людина небагата, і справа ця ставить під загрозу його добробут: він дуже талановитий архітектор, і слід зважити на ту шкоду, якої, без сумніву, може зазнати його професійна репутація. Оборонець докінчив свій виступ надто, мабуть, відвертою апеляцією до судді, як до аматора мистецтва, й закликав його стати на захист художників, яких іноді — він підкреслив слово «іноді»— стискає залізна рука капіталу. «Яке ж буде становище митців,— сказав він,— коли люди заможні, на зразок того ж таки містера Форсайта, відмовлятимуться — і то зовсім безкарно — виконувати свої зобов'язання, які вони беруть на себе, замовляючи якусь роботу...» А тепер він хотів би викликати свого клієнта, на той випадок, якщо він зрештою спромігся прийти сюди в останню хвилину.

Судові пристави тричі вигукнули ім'я Філіпа Бейнза Босіні, і їхній поклик прокотився сумною луною по судовій залі й галереї.

Звук цього імені, який завмер без відповіді, справив на Джеймса дивне враження: так кличуть на вулиці загубленого собаку. В нього стислося серце від думки, що це гукають хтозна-де щезлу людину, думки, що зіпсувала йому відчуття затишку й безпечності — відчуття супокою. Чомусь — Джеймс і сам не знав чому — його охопила тривога.