Сага про Форсайтів

Він викинув з думки полісмена, бо в грудях його знову спалахнув священний пломінь спортивного завзяття.

Морок дедалі густішав, а Босіні гнався крізь нього, мов несамовитий; проте його переслідувач помічав у цьому безумстві певну систему — він безперечно прямував на захід.

«Це ж він іде до Сомса!»— сяйнуло Джорджеві. Ця думка була йому до смаку. Чудовий фініш для таких перегонів. Джордж Форсайт здавна не любив свого двоюрідного брата.

Нараз із туману виринув кеб і, зачепивши Джорджа голоблею за плече, примусив його відскочити. Ні, він не збирається накласти головою ані заради Пірата, ані заради будь-кого іншого. А проте з природженої затятості Джордж простував далі крізь туман, що поглинув усе, крім силуету людини, яку він переслідував, і тьмяного місяця найближчого ліхтаря.

Раптом інстинкт гульвіси, який виходив усі ці вулиці безліч разів, підказав Джорджеві, що він на Пікаділлі. Тут Джордж міг іти з зав'язаними очима і, позбавившись прикрої непевності, він знову зосередився думкою на тій лихій пригоді, що спіткала Босіні.

Довгим шляхом його світського досвіду, прориваючись крізь вервечку сумнівних любовних зв'язків, до нього йшов спогад ранньої молодості. Спогад і досі болючий, що приніс із собою пахощі сіна, сріблисте місячне сяйво і чари літньої ночі, які на мить розвіяли сморід і морок лондонського туману,— спогад про ту ніч, коли на повитому пітьмою лужку він почув із уст жінки, що вона належить не тільки йому. І на мить зникла непроглядно-темна Пікаділлі, і Джордж знову лежав у затінку високих тополь, що застували місяць, лежав, припавши обличчям до духмяної росяної трави, а серце його краяв лютий біль.

Йому захотілось обняти за плечі Пірата й сказати: «Не журися, друзяко! Час усе виліковує. Ходімо краще вип'ємо!»

Але на нього зикнули, і він відскочив назад. З темряви виринув кеб і зник у темряві. І раптом Джордж помітив, що згубив Босіні. Він кинувся вперед, потім назад, відчуваючи, що серце його стискає холодний страх, той темний страх, що лине на крилах туману. На чолі в нього виступив піт. Він застиг на місці, напружено дослухаючись.

— І тоді,— як він того ж таки вечора розповідав Дарті, граючи з ним у більярд в «Червоному кухлі»,— я згубив його.

Дарті благодушно підкрутив свої чорні вуса. Він тільки-но знову промазав, і програш його сягнув двадцяти трьох фунтів.

— А хто ж була вона?— поцікавився він.

Джордж спроквола позирнув на жовтаве сите обличчя «світської людини», і в кутику його уст і на важких повіках промайнула ледь помітна посмішка.

«Е, ні, голубе,— подумав він.— Тобі я цього не скажу». Хоча Джордж і не уникав товариства Дарті, а проте вважав його за безчесного шалапута.

— Якась краля,— відповів він і заходився натирати крейдою кий.

— Краля!—вигукнув Дарті; він ужив смаковитіше слово.— Ручуся, що це була дружина нашого приятеля Co...

— Справді?— перебив його Джордж.— Ну, то ви помиляєтесь!