Сага про Форсайтів

Джордж ішов, мало не наступаючи Босіні на п'яти,— високий, тілистий, він ішов мовчки й обережно, щоб не виявити себе і не згубити Пірата в тумані. Це вже не жарти! Він зберігав цілковитий спокій, хоча був трохи збуджений, бо, крім жалю, його охопив мисливський азарт.

Босіні зійшов прямо на бруківку — пірнув у густу безкрайню темряву, де за шість кроків нічого не було видно, де голоси й свист, лунаючи з усіх боків, збивали людину з пантелику і раз у раз проступали примарні обриси карет, а часом блимав тьмяний вогник, так наче острівець з'являвся у неосяжному темному морі.

І Босіні швидко простував, поринаючи в цей вир ночі, що таїв у собі небезпеку, а Джордж швидко йшов слідом за ним. Якщо цей дивак надумався сунути свою довбешку під колесо омнібуса, він його будь-що стримає! Переслідуваний безумець поспішав вулицею без усякої остороги — він не йшов навпомацки, як інші перехожі в цій пітьмі, а мчав уперед, наче вірний Джордж підстьобував його батогом, і ця гонитва за людиною, що тікала від своєї біди, почала захоплювати Джорджа, якось дивно захоплювати.

Але раптом пригода постала перед ним у новому світлі, і ця хвилина довіку закарбувалася в його пам'яті. Примушений спинитися в тумані, він почув слова, які враз прояснили все, що сталося. Джорджеві відкрилося те, що місіс Сомс сказала Босіні у вагоні. Слухаючи його бурмотіння, Джордж зрозумів, що Сомс ствердив своє право на дружину, якій він був осоружний, здійснивши проти її волі найбільший, найвищий акт власності.

Думки Джорджа потекли новим річищем; він був вражений і почав розуміти, яку муку терпить Босіні, яке страшне сум'яття панує в його душі. І він подумав: «Атож, йому таки не позаздриш! Не дивно, що бідолаха знавіснів!»

Він наздогнав утікача, коли той сів на лавку під одним їз левів на Трафальгарській площі — велетенським сфінксом, що заблудився, як і вони, в цьому океані мороку. Босіні завмер на лавці закам'янілий і занімілий, а Джордж терпляче стояв позаду; в серце його закрадалося дивне братерське почуття. Треба визнати, що йому була властива певна делікатність, своєрідний такт, які не дозволяли втручатися в цю трагедію, і він чекав, мовчазний, наче лев, що лежав над ним на своєму п'єдесталі,— чекав, піднявши до вух хутряний комір, ховаючи пухкі червоні щоки, ховаючи все, крім очей, в погляді яких світилися й іронія, і співчуття. А повз них проходили люди, що прямували з контор у свої клуби, їхні оповиті густим туманом постаті виринали з темряви, наче привиди, і, наче привиди, зникали. І попри все його співчуття до Босіні Джорджева глузлива, як у діккенсівського Квілпа [12], вдача спонукала його схопити цих привидів за рукав і вигукнути. «Погляньте-но сюди, люди добрі! Перед вами рідкісне видовище! Ось бідолаха, якому щойно довелося вислухати від своєї коханки цікаву історію про її чоловіка; тож підходьте сюди, ну ж бо, підходьте! Подивіться, як йому забило памороки».