Людолови Том 1

І ось одного ранку, тижнів за п'ять після лиховісного соймику, приїхав Юстовський з якимось огрядним паном у чорному оксамитовому вбранні. Обличчя Юстовського сяяло від захоплення, і червінь легкого хвилювання виступив на його пергаментному обличчі.

— Лейб-медик ясновельможного графа Стефана Потоцького, — представив він свого супутника.

— О, так, — гордовито вклонився лікар з виразною німецькою вимовою. — Граф надсвічайно шкодуйт про те, що сталося, вітай пан сотник і просит, щоб я оглядаль ваш ран і подав пану сотникові медичні допомог…

Горленко мовчав.

Стефан Потоцький? Що це?

Мовчки дивився він то на лікаря, що виймав з чемоданчика свої інструменти, то на патера Юстовського. А патер схилив набік гостроносу голову і з тонкою посмішкою задоволено потирав собі руки. Складні почуття хвилювали пораненого. Що робити? Відмовитися, вказати на двері лікареві, якого прислав його запеклий ворог, скалічивши його, мабуть, навіки? Але тоді він ніколи не видужає, не виб'ється на широку путь, не потрапить на пристойну посаду…

Або мовчки скоритися долі й прийняти поміч та перепросини? Ну а що, коли вони щирі? Тоді це перша ластівка, перший крок до блискучого майбутнього. Невже цьому негідникові Потоцькому властиві, коли й не добрі вчинки, то хоч красиві, принадливі жести?

— Нун, покажіть ваш ран. Нішого-нішого, гнедіге фрау [169]. Я сам розбінтуй, — перервав його думки лікар, спритно розгортаючи бинт з грубого, домотканого полотна.

Від радісного хвилювання пані Єля випустила чоловікову руку, і Горленко мимоволі застогнав.

— Нішого-нішого. Зараз буде тобре, — заспокоював лікар.

А патер Юстовський говорив, підводячи очі до неба.

— Слава Єзусові і свєнтій панні Марії, що все так скоїлося! Якщо пан лікар вилікував молодого Томаша Замойського після двобою за прекрасну панну Людвисю Гедройц, то він незабаром вилікує і шановного пана сотника.

От як! Так це славетний Ріхард Гедке, про якого розповідають чудеса. Хвиля радості знялася в грудях Горленка, і він потягнувся до лікаря, як дитина до матері, забувши й гордість, і сумніви. Видужати! Стати знов бадьорим і міцним, не потребувати щохвилинної допомоги, не лежати нерухомим обрубком, наче черв'як, напіврозчавлений чоботом.

А лікар вже обмацував рану, щось колупав у ній блискучим стальним зондом і мурмотів до себе.

— Так. Кістки потроху зрощуються… І склали їх досить уміло… О, ці козакен уміють дотепно бінтувати… А мускуль і ось це мі зараз зашивайтмемо… Буде трохи боліти, але гер [170] сотник — вояка… Він певно, терпітиме…

— А як рука? Буду я калікою чи ні? — напружено ловив він лікарів погляд. — Ваш ран доволі занехаяно… Але я певний, що все буде каразд. Тільки доведеться дуже довго носити руку на перев'язці. І нішого не брати важкого. За рік пан сотник знов зможе битися на шаблях і вимагати від пан Патоцькі сатисфакції.