Маха гола
- Автор: Ибаньес Висенте Бласко
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Віктор І. Шовкун
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Маха гола». Краткое содержание книги:
І ніби розгніваний, що ця безголоса і безсоромна дівуля така схожа на милу небіжчицю, він іронічно й замилувано став повторювати непристойні вирази, якими закінчувався кожен її куплет.
— Дуже гарно! Просто чудово!
Але Реновалес мовби й не чув глузувань друга. Вп’явшись очима у «Фреголіну», він раз у раз штурхав його й шепотів:
— Це вона, правда?.. Як викапана... І знаєш, Пепе, ця дівчина таки має хист і дуже мила.
Котонер насмішкувато похитував головою. Так, так, дуже мила. А коли по закінченні вистави Маріано сказав, що хоче залишитися на наступний сеанс і не підвівся, друг вирішив його покинути. Але зрештою зручно вмостився в кріслі і зібрався подрімати під музику та гомін публіки.
Нетерпляча рука маестро пробудила його з приємного забуття.
— Пепе!.. Пепе!..
Старий художник мотнув головою і сердито розплющив очі.
— Чого тобі?
Реновалес посміхався — солодко й лукаво. Зараз він простодушно запропонує якусь дурницю.
— Я подумав, а що як ми сходимо за лаштунки? Побачимо її зблизька...
Друг обурився. Маріано, мабуть, вважає себе молодим півником, не розуміє, на кого схожий. Ця артисточка лише посміється з них. Прикинеться цнотливою СусанноюСусанна — за біблійною легендою молода, багата і набожна жінка, несправедливо звинувачена старійшинами в подружній невірності., на яку напали двоє дідів...
Реновалес замовк, але за мить знову розбуркав товариша.
— Може, ти сходив би сам, Пепе? Ти краще розумієшся на цих речах і сміливіший за мене. Скажеш, що я хочу намалювати її. Це ж не абищо, портрет моєї роботи!..
Котонер засміявся. Князівська простодушність, з якою маестро давав йому це доручення, щиро потішила старого богемника.
— Дякую, сеньйоре. Ваша довіра — для мене велика честь, але я не піду... Як можна бути таким йолопом, Маріано! Невже ти гадаєш, ніби ця дівчина знає, хто такий Реновалес, чи хоча б чула коли-небудь твоє ім’я?..
Маестро по-дитячому здивувався:
— Ну знаєш, усе ж таки моє ім’я... стільки писали про мене в газетах... про мої портрети... Скажи, що ти не хочеш, та й годі.
І він замовк, образившись, що товариш йому відмовив, та ще й запевняє, ніби його слава не досягла цього закутня. Друзі часом платять нам невдячністю, хоч як прикро це усвідомлювати.
Коли вистава скінчилася, маестро відчув: він не може піти просто так, «Чарівна Фреголіна» повинна знати, що він був тут. Отож купив у квіткарки весь барвистий кошик, який вона несла додому, засмучена невдалою торгівлею, і попросив негайно віднести квіти сеньйориті... «Фреголіні».
— Знаю, це Пепіті, — відразу уточнила жінка, наче йшлося про її подругу.
— І скажіть їй, що це від сеньйора Реновалеса... художника Реновалеса.
Жінка кивнула головою, повторивши ім’я. Гаразд, вона їй скаже: від Реновалеса. З таким самим виразом вона повторила б і всяке інше ім’я. Й анітрохи не здивувалася, коли митець подав їй аж п’ять дуро.
— П’ять монет!.. Зовсім здурів!— буркнув друг, втрачаючи до маестро всяку пошану.
Більше добрий Котонер не дав затягти себе в той театрик. Марно Реновалес щодня захоплено розводився про співачку, чудувався, що вона може так змінюватись. Тепер виходить на сцену в світло-рожевій сукні, дуже схожій на деякі з тих, що зберігаються в нього вдома, у шафах. На голові в неї капелюх, прикрашений квітами та черешнями, трохи завеликий і подібний до солом’яного капелюшка небіжчиці, який теж лежить десь у шафі. Ох, як та дівчина нагадує йому сердешну Хосефіну!.. Щовечора розбуджує в ньому щасливі спогади.
Оскільки Котонер відмовлявся супроводжувати його, Реновалес ходив дивитися на «Чарівну» в супроводі молодиків зі свого богемного почту. Ці хлоп’яки говорили про divetteСпівачка (франц.). захоплено і трохи зневажливо, мов лисиця з відомої байки, яка дивилася на недосяжний виноград і втішалася тим, що він дуже кислий. Вони бачили співачку тільки здалеку і вважали її гарненькою; її «лілейна», за їхнім виразом, врода променилася божественним сяйвом гріха. Ця дівчина була не для них; вона носила коштовні прикраси і, згідно з їхніми відомостями, мала могутніх покровителів, цілий гурт молодих сеньйорів у фраках, які віднедавна заповнювали ложі, а після вистави чекали «Фреголіну» на виході, щоб повезти її вечеряти.
Реновалес згорав від нетерплячки, не знаючи, як підступитися до неї. Щовечора посилав їй кошик квітів або великий букет. Співачка, мабуть, знала, від кого ці подарунки, бо шукала очима серед публіки отого негарного й уже немолодого сеньйора, обдаровуючи його ласкавого усмішкою.