Маха гола

— Он пішов Реновалес. Отой, у плащі.

Усім було цікаво, чого це раптом такий славетний чоловік ходить туди-сюди тротуаром, нечутно кружляє, як голуб у небі, немовби когось очікує. Подеколи, мабуть, стомившись блукати по вулиці, він заходив до кав’ярні, і захоплені погляди проводжали його й туди, до віконних шибок припадали обличчя цікавих. Бачили, як він стомлено опускається на табурет, зажурений, розчарований,

і сидить, неуважно втупившись у келих із коньякові. Нарешті маестро одним духом випивав коньяк, розплачувався і поквапно виходив із виразом людини, яка прийняла сильнодіючі ліки. Затуляв обличчя полою плаща і знову прогулювався туди-сюди, позираючи жадібними очима на всіх жінок, які проходили самотою, раптово обертався і пильно дивився навздогін якимось скособоченим підборам та заляпаній багнюкою спідниці. Трохи повагавшись, рішуче зривався з місця і швидко зникав, мало не наступаючи жінці на п’яти. Юнаки знали, кому надає перевагу великий митець: жіночкам дрібненьким, хворобливим, тендітним — обличчя усні завжди були бліді, як пелюстки зів’ялої квітки, а очі — великі й сумні.

Навколо нього стала ширитися легенда про дивне збочення. її розповідали один одному в своїх студіях вороги маестро, і ще з більшою насолодою гомонів про витівки художника Реновалеса простолюд, який завжди вважає, що славетний чоловік не може жити, як усі, і неодмінно мусить бути примхливим, дивакуватим і розбещеним.

По всіх закладах, де торгують людським тілом, — від таємних кімнат у досить пристойних будинках, що стоять на цілком респектабельних вулицях, до вогких і смердючих кишел, які ночами викидають свій товар на вулицю Жахіть, — ходила історія про такого собі сеньйора, повсюди викликаючи гучний регіт: він з’являвся закутаний у плащ, таємничий, слідом за вбогими накрохмаленими спідницями, що метлялися й шаруділи перед ним. Майже боязко заходив у похмурий під’їзд, піднімався покрученими сходами, які, здавалося, смерділи покидьками життя; увійшовши до кімнатки, квапив жінку, щоб скоріше роздягалася, сам зривав із неї одіж, так наче страшенно квапився, наче боявся, що вмре, перш ніж задовольнить свою хіть; спочатку нещасне створіння мало не з острахом дивилося на клієнта, в чиїх очах світився хижий голод, але потім, коли він безсило падав у крісло і втуплювався в неї очима, жінка ледь стримувалася від сміху. Гість сидів нерухомо і мовчки дивився, а повія лаяла його на всі заставки, бо ж не розуміла, чого йому від неї треба. Змерзнувши і геть розлютившись, вона зрештою хапалась за свою одіж, і тоді клієнт мов пробуджувався від сну. «Ще хвилиночку, ще», — казав він. Майже завжди після такої сцени гидливо кривився, прикро розчарований у своїх сподіваннях. Іншим разом живі манекени помічали в його очах вираз глибокого смутку, здавалося, він ось-ось заплаче. Кінець кінцем дивакуватий сеньйор закутувався в плащ і втікав; охоплений пекучим соромом, він присягався подумки більш ніколи сюди не вертатись, здолати в собі демона невситимої цікавості, що заохочував його роздягати всіх жінок, які стрічались йому на вулиці.